Іван Сірко (р. н. невід.-помер 1680) - постать в історії України особлива. Доля цього талановитого полководця і не-прогнозованого політика становить цілий шар нашої вітчизняної долі. За свій незвично довгий вік - як на козака, що ціле життя тільки те й робив, що воював, - він зазнав усього: злетів, занепадів, зрад, захоплень і розчарувань, щирої приязні і лютої ворожнечі; він скидав і садовив на трон гетьманів, і сам прагнув стати гетьманом. Ще за життя він став легендою українського козацтва, його подвиги оспівувано в піснях і думах. А понад те і козаки, і вороги козацтва мали його за характерника - чоловіка надзвичайної сили волі, що може підпорядкувати собі оточення і вміє навіть замовляти рани. Бо Сірко й справді виходив живим та неушкодженим із таких ситуацій, в яких інші могли б тільки загинути. Недарма татари називали його "урус-шайтаном", боялися і разом з тим дуже поважали.
В короткому есе не те, що відтворити, а навіть просто переказати неможливо життєвий шлях, що вартий кількох томів прози. Та ми й не прагнутимемо цього, оскільки написано про Сірка вже немало. Спинимося лише на кількох подіях, що найяскравіше відбивають певні періоди життя цього лицаря та найістотніші риси його характеру.
Липень 1675 року. Іван Сірко зібрав близько 20 тисяч козаків і рушив на Крим - з відповіддю на ханів напад на Січ. Погулявши з шаблями по татарських улусах, він розбив на друзки кілька організованих татарських загонів, захопив чимало ординців у полон і визволив близько семи тисяч бранців-християн. Дорогою назад кошовий отаман завважив, що чимало визволенців повертаються додому ніби не дуже й охоче.
Сірка це вразило: "Не може такого бути! - вигукнув він подумки і сам себе спитав: - Невже не раді бачити рідної землі?!". Щоб з'ясувати, що тут до чого, він звелів усім визволеним поділитися на тих, хто хоче йти в Україну, і хто волів би повернутися до Криму. Пообіцяв: тих, хто висловиться за Крим, силою не триматимуть.
Яким же був подив Сірка, який ціле життя боронив народ України од татарів, коли майже три тисячі чоловіків і жінок раптом вирішили повертатися до тих-таки татарів! їм, бач, там добре ведеться. Вони вже собі господарства позаводили, сім'ї закладати збираються...
Ошелешений таким відкриттям, Сірко пусти в цих відступників на волю, а сам зійшов на пагорб і дивився за тим, як вони радісно чимчикують до своїх господарів. За віщо ж тоді стільки крові пролито? За віщо стільки голів козацьких покладено, навіть у вчорашньому бою? Билися ж за їхню волю! А вона, бач, їм ні до чого - їм аби сите корито...
Скипів кошовий, скликав молодих козаків, яким ще треба було набувати виправи у шабельних січах, і послав навздогін, наказавши вирубати всіх до ноги. І загін поскакав. Наздогнав. Вирубав. А Сірко прибув на місце лютої страти, подякував козакам за службу і, похиливши голову, звернувся до полеглих: "Простіть нас, браття, і спіть собі до Страшного Суду. Тільки Господь тепер скаже, чия тут була правда. Але множити нових ординців на наші християнські голови вам не доведеться. Не зростуть ваші діти між бусурманами на свою вічну - без хрещення – погибель".
Боротьба з турками і татарами, з тюрксько-мусульманською експансією в Україну набула в ті часи особливо жорстоких форм, і те, що вдіяв Сірко - за всієї жахливості своєї, - стало досить суворою наукою його козакам і тим, хто ладен був віддати Вітчизну за господарство у татарському полоні. Наукою і попередженням. Так було. Що б ми з цього приводу не думали.
Цей трагічний в історії України епізод виразно розкриває характер кошового отамана Івана Сірка, чий воїнський талант і чия воля майже чверть століття впливали на події в усій Україні.
Дослідники припускають, що родом він був із містечка Мурафа поблизу Кальника (Східне Поділля) і що походив із давнього шляхетського роду. Козакувати він почав іще з юності. Служив у реєстрі, не раз бував у походах. Однак знаємо ми про цей ранній період дуже мало.
На політичну арену Сірко виходить навесні 1645 року, коли разом із Б. Хмельницьким подався до Франції (Фонтенбло, під Парижем) і взяв участь у переговорах із представниками французького уряду та військовим командуванням про збройну допомогу Франції.
Виходячи з цих домовленостей, Хмельницький і Сірко набирають в Україні козаків-добровольців і, як відомо з Історичних джерел, їдуть з ними до країни, яка їх запросила. Щодо участі самого Хмельницького в боях у Франції, то тут існують різні думки. Що ж до полку під командуванням Сірка, то його згадано й у французьких джерелах. Козаків кораблями привезли із Гданська, до порту Кале, а по тому вони брали участь у Тридцятилітній війні. Втім, існує інша версія: що козаки під командуванням І. Сірка ще дорогою до Кале, минаючи захоплений іспанцями Дюнкерк, не тільки відбили напад іспанських сторожовиків, а й підпорядкували кілька з них собі, та так і вдерлися з новою силою до порту. Іспанці спробували відбити напад за стінами фортеці. Але й фортецю козаки здобули - нічним штурмом із моря.
Під час Визвольної війни ім'я Сірка не набуло такої популярності, як імена кількох інших полковників: того ж таки Кривоноса чи Богуна. Та все ж у 1654 році він уже був одним з найавторитетніших полководців, першим полковником, тобто заступником Хмельницького. Але тут його доля зробила крутий віраж. Він рішуче відкинув ідею про єднання України з Росією, став на бік опозиції і, на знак протесту проти Переяславської угоди, склав свої повноваження й повернувся на Запорізьку Січ.
Довгенько він сидів там, ніби відгородившись од світу і навіть від козацтва. Принаймні, добре відомо, що в час, коли помер Хмельницький і на гетьманство обрали Івана Виговського, кошовим отаманом на Січі був не він, а Павло Гомін. Та невдовзі настала і його пора. Серед запорізького козацтва дедалі ширшало невдоволення пропольською політикою Виговського. Оскільки Сірко виступав не лише проти російської, а й проти польської орієнтації, то невдовзі рушив на Виговського зі зброєю в руках. І перше, що зробив, це розгромив великий загін кримських татар, що йшли на допомогу новообраному гетьманові.
Самого гетьмана це засмутило не дуже: він мав інші клопоти. Зокрема, прагнув вирватися з-під московського контролю. У квітні 1659 року, поблизу Конотопа, він переміг велике військо росіян під командою князя Ромодановського та військо зорієнтованого на Москву Івана Безпалого. Можливо, ця перемога дала б змогу Виговському зміцнити становище України, зменшити її залежність від Московії. Але проти нього, як уже мовлено, виступив Сірко. Він не обмежився розправою з уже згаданими татарами десь поблизу Умані, а ще й розпорошив кілька загонів "виговців". І дістав за це винагороду від російського царя - "двісті золотих та на триста рублів соболів".
Якби ж Сірко усвідомлював тоді, якою ціною обернуться йому і всьому народу українському оті злощасні рублі й соболі! Але він, талановитий полководець, був надто імпульсивним і непрогнозованим політиком. Або точніше сказати: взагалі не був ним, політиком. Цікаво характеризує його з цього погляду Яворницький: "...То він був на боці московського царя, то на боці польського короля, то підтримував Дорошенка, то ставав на бік його ворогів, Суховія й Ханенка, то виступав проти останніх і знову захищав Дорошенка, то допомагав російському цареві проти турецького султана й кримського хана, то йшов проти царя разом із султаном і ханом".
Навіть важко собі уявити, наскільки несподівано й страшно руйнував цей непогамований вояка плани українських гетьманів, скільки крові пролилось через невизначеність його позиції. Але так було, і тут нічого не вдієш.
Іван Сірко зі своїми козаками примусив Виговського зректися булави і зробив усе можливе, щоб вона припала Юрієві Хмельницькому. До речі, цікава деталь. Коли на козацькій раді новообраний гетьман підписався під присягою на вірність цареві, такі самі підписи мали поставити й вищі офіцери. Але хроністи свідчать, що кальницький полковник Сірко розписатися не зміг, бо не знав грамоти. За нього це зробив сам Ю. Хмельницький.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Козацькі вожді України» автора Царенко О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Іван Сірко, полковник Визвольної армії, полковник кальницький, кошовий отаман запорізького козацтва.“ на сторінці 1. Приємного читання.
