Схоже, що докладно, й з документованою правдивістю з'ясувати, як саме було звільнено з полону Б. Хмельницького, вже так ніколи й не вдасться. У таких справах ніхто ні в польському чи турецькому уряді, ні серед військового командування документів не вів.
Але, на мій погляд, всі ці версії: викуповував польський уряд (чи за сприяння польської влади); викуповувала мати (дружина) за сприяння друзів сотника Михайла і самого Богдана; викупив татарин Жарис, який потім перепродав" чи обміняв свого полоненця... не дуже вже й суперечать одна одній. Вони цілком можуть мати спільне джерело інформації і спільну в суті своїй правдиву основу.
Так, мати, дружина козацького офіцера-реєстровика, залучаючи інших місцевих чигиринських та черкаських шляхтичів, клопоталася з приводу визволення сина. Але до кого вона й офіцери-шляхтичі могли звертатися? Не до султана ж, а, звичайно до представників польської влади. Тим паче, що між Польщею та Портою вже налагоджувалися взаємини і настав час звільнити полонених. Але це було непросто. По-перше, слід було з'ясувати, де саме перебуває полонений. По-друге, слід пам'ятати, що всі полонені перебували в чиїйсь приватній власності: того, хто сам захопив у полон, або того, кому його було продано. І домовленості високих військових чи урядових сторін проблеми не вирішували. Вони, домовленості ці, лише сприяли викупу-обміну та полегшували процес переправлення бранців на батьківщину. Але спочатку слід було домовитися з володарем полоненого і викупити. Й ось тут робили свій бізнес посередники, в ролі яких виступали купці, мандрівники, паломники, посли - вітчизняні чи іноземні - то вже залежало від рангу бранця. Коли йшлося про взаємини поляків і турків чи татар то посередниками нерідко виступали й козаки, чумаки, які мали свої зв'язки з кримськими, перекопськими, білгородськими татарами, а відтак і самі татари. До речі, Жарис міг бути й литовським татарином", тобто з тих татар, котрі віддавна жили в межах Речі Посполитої. Знаючи мову і звичаї татар і турків, вони нерідко повставали в ролі посередників і тлумачів.
І ще, зверніть увагу, що тут, на полі бою під Цецорою, доля знову звела Хмельницьких із магнатом, на той час - коронним гетьманом Речі Посполитої, тобто головнокомандуючим королівських військ і козаків, Станіславом Жолкевським.
З версіями викупу тісно пов'язана й інша версія: деякі польські та вітчизняні дослідники стверджують, що під час полону Хмельницький прийняв був мусульманство. Проте переконливо довести чи заперечити це твердження нікому поки що не вдалося.
Після визволення Хмельницького король призначив його генеральним писарем українського реєстрового козацтва, тобто на посаду, яка певною мірою може відповідати посаді начальника штабу.
Наприкінці 1647 року Б. Хмельницький, разом зі своїм сином Тимошем і тридцятьма набраними дорогою козаками, прибув на Січ. Запорожці, до яких уже дійшла чутка про милість короля до нового реєстровика і які з недовірою ставилися до реєстрового козацтва, що частенько виступало разом з поляками проти них, зустріли його насторожено. Проте
Хмельницькому вміння прихиляти до себе людей було не позичати. Він ревно поскаржився козакам на життя: це ж бо не жарти, шляхтич Чаплинський напав на його хутір, викрав дружину й коня. Щодо дружини, то істинні січовики додержувались на Січі обітниці безшлюбності, тому особливого співчуття в цьому питанні ніхто не виявив, понадто, що дружина була полькою, а от викрасти бойового коня - це вже було нечуваним зухвальством і несправедливістю! І січовики відчинили перед його загоном ворота своєї степової фортеці. А ще за місяць-два у Варшаві дізналися, що в Україні з'явився войовничий поборник православ'я, ладний вогнем і мечем випалювати не лише єзуїтство, а й саме католицтво.
Та, погодьтесь, ті, хто намагається пояснити появу Б. Хмельницького на українському національно-визвольному видноколі його піклуванням про православ'я, опиняються в досить непевному становищі. Багатьох істориків і просто тлумачів рятує лише те, що вони ніколи серйозно не замислювалися над зиґзаґами віровизнання свого кумира. Справжніх подумів і намірів цього полководця й політичного діяча не дано вже пізнати нікому. Мало того, я абсолютно переконаний, що він і сам до кінця не розумів себе. Проте є факт. І є логіка характеру, логіка повстання, логіка міжнародних відносин - і все це на тлі конкретної воєнно-політичної ситуації в Україні, Польщі, Європі в цілому.
Можна бути певним того, що Хмельницький ніколи не ставив собі мети розгромити Річ Посполиту, знищити її як імперію. Сама поява під його командуванням такої могутньої армії, виникнення стількох блискучих воєначальників (Кривоноса, Богуна, Нечая, Джалалії, Ганжі, Кричевського, Пободайла), нищівний розгром Польщі - стали для нього якоюсь мірою несподіванкою. Він навіть був розгубився. А збагнувши, що одна з наймогутніших імперій Європи розвалилася, що він може не лише відборонити козацькі вольності, а й створити незалежну державу, вигукнув (вдумайтесь у ці слова!): "Довів я те, про що й не думав, тепер доведу те, що задумав".
А з якою приголомшливою очевидністю на божественному витку спіралі нашого часу проектуються події, колізії, характери, політичні амбіції та постаті часів Богдана Хмельницького! Чи гадалося коли-небудь секретареві ЦК Компартії України Леоніду Кравчуку (партії, в основі якої лежало беззастережне придушення щонайменшого вияву національної самосвідомості в Україні, будь-яких спроб відродження української державності в істинному розумінні цього терміну), що він стане Президентом незалежної України?! Отак само, прокинувшись якогось ранку, литовсько-польсько-український шляхтич Б, Хмельницький раптом відкрив для себе, що він не просто отаман повсталих козаків, а глава нової держави. В усякому разі, має всі шанси стати ним.
У нарисі французького письменника Проспера Меріме "Богдан Хмельницький" є рядки, що їх багато хто прочитав, але, може, й досі не звернув на них пильної уваги: "Якби Хмельницький жив у часи такого короля, як Стефан Баторій, то неодмінно допоміг би йому замінити фатальну анархічну аристократію краю на сильну монархію". Над цією сентенцією варто замислитися: у словах класика французької літератури - один із ключів до розгадки політичної постаті Хмельницького на першому етапі Визвольної війни.
Отже, не доводиться сумніватися, що релігійні мотиви мали для Богдана Хмельницького - випускника польської єзуїтської школи - значення лише остільки, оскільки допомагали згуртовувати своє православне воїнство і витворювати з поляків образ не лише соціального й національного, а й релігійного ворога. Війна за віру завжди облагороджує будь-які жертви народу. Тому й не дивно, що, за свідченням очевидців, свій перший виступ перед однодумцями, вже в ролі отамана повсталих, полковник Хмельницький викінчив словами: "З'єднаймося, браття, повстаньмо за церкву і віру православну, знищимо єресь і напасті, відродімо золоту волю і будьмо одностайні".
Після єзуїтської школи Хмельницький, за однією з версій, служив у маєтку М. Потоцького. Служба абияка, але ж треба було з чогось починати. Тільки майбутній ватажок козацтва тут довго не затримався. Існує припущення, що у нього закохалася дружина пана. Дізнавшись про це, Потоцький надумав розправитися зі своїм слугою досить оригінальним способом — продемонструвати підпилим гостям, як уміло він рубає голови шаблею, сидячи верхи на коні. І чи варто дивуватися, що вибір припав на голову Хмельницького?
Якби магнат знав, скільки крові виточить згодом цей шляхтич своєю шаблею з роду Потоцьких, він би, звичайно, не схибив. Але, діставши осторогу котрогось із друзів, молодий Хмельницький утік. Куди? Звичайно ж, додому, в Україну, до батька-сотника. Оскільки ж Потоцький міг легко дістати сина і в його родовому маєтку в Суботові, то батько визнав за найліпше переправити Богдана на Січ, яку шляхтичі мали тоді за почесний лицарський Орден. Яким його й замислював засновник, князь Вишневецький.
Чимало тодішніх не лише збіднілих шляхтичів, а й "гербових" аристократів - українських, польських, молдавських, валаських - мали за честь добувати славу, а водночас проходити й добрячий військовий вишкіл на Січі. А про те, наскільки інтернаціональним було це братство, красномовно свідчить хоч би такий факт. Один із найгрізніших і най-запальніших у боях полковників армії Хмельницького — Филон Джалалія походив з кримсько-татарського роду. Оспіваний у піснях легендарний герой полковник Морозенко насправді був відомим польським аристократом Мрозовицьким. Попередник Хмельницького гетьман Барабаш виявився вірменином. Полковник Підкова, що на якийсь час став навіть правителем Молдови, походив з династичного роду молдавських боярів, який уже давав Молдові правителів. А ще були росіяни, турки, євреї...
Козаком Хмельницький показав себе неабияким: випробував силу та вправність і в кінному бою, і в морських походах. Перейшовши до реєстру, він, як уже згадувалося, брав участь у польсько-турецькій війні 1620-21 років. Повернувшись із турецького полону, він одного разу очолив навіть козацьку флотилію, яка прорвалася на околиці Константинополя. Згодом, 1629 року, заявив про себе при королівському дворі, великодушно подарувавши королю Сигізмунду III двох узятих у полон валаських князів (деякі наші дослідники цей факт заперечують. Втім, не існує жодного факту з життя Хмельницького, якого б хтось із істориків та не заперечував).
Можливо, саме тоді він зблизився з королевичем Владиславом, майбутнім королем Владиславом IV, Однак по-справжньому вони заприязнилися - Богдан і Владислав, під час Смоленської війни (1632-1634). В одній з битв із московітами сотник Хмельницький особисто прийшов на допомогу королю Владиславу IV, що потрапив у скруту. За це, після бою* перед усім вищим офіцерством, Хмельницького вшановано - з рук короля - шаблею з коштовним руків'ям. Владиславу IV приємно було нагороджувати хороброго козака ще й тому, що саме він, Богдан Хмельницький, був у складі козацької делегації на елекційному сеймі, де Владислава обирали королем. І там шляхтич з України демонстрував свою підтримку досить активно.
Я не випадково акцентую увагу на цьому. Судячи з усього, дружба короля Владислава IV і Хмельницького була довгою, щирою і явно не без користі для них обох. Саме вона, на моє глибоке переконання, і визначила подальшу долю Хмельницького як бунтівного отамана козаків.
Традиційно в усякого польського короля було два смертельних вороги: Туреччина і... власні аристократи - всі оті осоружні для королівського ока Потоцькі, Вишневецькі, Конецпольські, Калиновські... їхні давні роди мали великі маєтки в Україні, Білій Русі, Литві. Кожен уявляв себе парком, кожен бачив себе на троні, понадто, що в Польщі королів вибирали; кожен також робив усе, щоб влада короля, якого вже посаджено на трон, не переходила за межі номінальної. Так ось, у сорокові роки стосунки між Владиславом IV і сеймом загострилися до краю.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Козацькі вожді України» автора Царенко О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга Друга. Клейноди козацької слави.“ на сторінці 3. Приємного читання.
