Трагічний приклад Хмельницького-гетьмана ще раз переконує світ, що ні могутня армія, ні воля народу до незалежності, ні сприятлива ситуація на міжнародній арені не здатні самі собою забезпечити непідлеглість народові і процвітання державі, якщо на чолі її опиняється людина, яка хоч і сягнула вершин влади, але так і не змогла викоренити з себе інстинкту придворного служки, інстинкту лакея і чиноша-нувальника, який лишень біля ніг повелителя почуває себе комфортно і впевнено. І байдуже якого: польського, московського — аби повелителя.
Нам, українцям, не треба докладати багато зусиль, щоб уявити собі, якого почуття сорому мусили зазнати Богун, Сірко, Глух, інші полководці, які привели народ до найвеличніших його перемог, але які раптом завважили, що гетьманська булава - в руках чоловіка, що так до кінця й не усвідомив, яку велич сотворив, яку владу й історичну відповідальність за долю всієї нації покладено на нього. Ось чим, перш за все, повчальний для нас феномен Хмельницького як гетьмана України.
Цікаво, що останній документ, якого Богдан Хмельницький підписав уже на смертній постелі, теж стосувався відносин України з Росією. Це був лист московському цареві Алексею Михайловичу. Датовано його 27 червня (за старим стилем) 1657 року. Про що ж писав цареві гетьман Хмельницький? Про те, що російський барин Никифір Ящина аж надто зарвався, чим викликав обурення козаків і населення Конотопа. І це може призвести до повстання.
Жодного документа з пізнішою датою дослідники поки що не знайшли, я маю на увазі документа за підписом Хмельницького. А втім, часу ні на державні справи, ні просто на життя йому вже не лишалося. 16 серпня 1657 року, після тривалої хвороби, в тяжких муках, гетьман України помер.
Перед смертю він, під тиском свого оточення, неохоче дав згоду на те, щоб гетьманом став його 16-річний син Юрій. Та це вже інша історія. Останні слова Хмельницького: "Поховайте мене в Суботові, на тій маленькій землі, яку я здобув власною кров'ю, яка вибрана для мене і де розгорілося полум'я, що визволило Україну"
Щасливою повинна бути людина, яка помирає з такою думкою, чи не правда? Передчуваючи смерть, Б. Хмельницький зібрав на останню раду найближчих соратників. У чому ж він каявся перед ними, про що жалкував? А таки жалкував! "Що,- подаю за О. Левицьким,- не дав мені Господь", по-перше, ствердити навіки незалежність і вільність нашу; по-друге, звільнити від ярма польського усі землі, якими володіли великі українські князі, і схилити їх." під високу руку всеросійського монарха*. Ось так: "Під руку"!
Помиляються ті політики й історики, які вважають, що епоха тих чи тих правителів минає разом з ними. Часом така минущість - епохи, маю на увазі, — надовго затягується, і стає для народу криваво-болючою. Відхід епохи Богдана Хмельницького - яскраве тому підтвердження.
Що ж діялося на нашій землі безпосередньо по смерті Хмельницького? Усвідомлюючи, що до влади в Україні можуть прийти люди, які б хотіли незалежної політики, цар негайно скерував туди два корпуси військ під командою воєвод Ромадановського й Шереметєва. А для контролю над загальною ситуацією та виборами гетьмана відрядив - з особливими повноваженнями та особистими інструкціями, звичайно, - ще й князя Трубецького. До речі, варто зазначити, що досить важко датувати події, пов'язані зі смертю Хмельницького та подальшими заходами його штабу, бо непросто навіть визначити саму дату смерті. Автор "Історії русів" твердить, що гетьман помер 15 серпня після обіду. Микола Аркас називає дві дати: 27 липня (посилаючись при цьому на І. Виговського) і 16 серпня (посилаючись на літописця).
Якщо погодитись із датою 27 липня, то виходить, що свого останнього листа до царя Хмельницький писав у день смерті.
Та повернімося до ситуації, що склалася в Україні і навколо неї вже після відходу гетьмана до кращого світу.
Демонстрація військової сили Московії жодного враження на українських козаків не справила. Не спитавши дозволу царя, як того вимагала офіційна Москва, Генеральна Рада козацької старшини вручила булаву Іванові Виговському (хоч номінальне гетьманом лишався неповнолітній Юрій Хмельницький). І перше, що зробив Виговський, це оголосив про своє небажання "перебувати в неволі* і рішуче виступив проти царського указу про скорочення чисельності козачих військ до 40 тисяч (замість 60-ти).
Внаслідок складних політичних інтриг, 1659 року гетьманом усе ж стає Юрій Хмельницький. І тут маємо дивну річ: народилася ще одна Переяславська угода. Мало хто тепер знає про існування двох Переяславських угод, точніше, двох геть не відповідних один одному текстів цієї угоди. Перший, як відомо, виник у 1654 році, другий - у 1659-му, коли Юрія Хмельницького, по суті, силою вивезли до Москви. Згодом він згадував про цю поїздку: "Два тижні мене тримали в'язнем у Москві; зі мною що хотіли, те й робили, я не мав до кого звернутися по допомогу*.
Отак і змусили юного гетьмана підписати новий договір, в якому статті 1654 року, що їх схвалив Богдан Хмельницький, російські бояри самочинно, на власний розсуд, змінили, а потім підносили світові як "статті Богдана Хмельницького*. Тобто, бачимо на віч фабрикування дипломатичної фальсифікації. Згідно з нею, Україна не мала права підтримувати жодних дипломатичних відносин. Київський митрополит зобов'язаний був визнати зверхність московського патріархату (чого в попередній угоді не було, бо проти цього рішуче виступили і сам Богдан Хмельницький, і київське духовенство). Тож не зайвим буде нам знати сьогодні, що, ведучи мову про незалежність Української Церкви, її прихильники в Україні посилаються саме на те, що Українську Церкву підпорядковано російській силою. І це цілком відповідає історичній правді.
Одначе й це ще не все. За наказом царя, гетьман зобов'язаний був іти з українськими військами на виклик московітів і брати участь у тих походах, в яких йому звелять. Тобто, згідно з цією Переяславською угодою, яку й донині багато істориків і політиків підносять до рангу договору, що його начебто підписав чи, в крайньому разі, склав Богдан Хмельницький, Україна остаточно - тепер уже офіційно, юридично - позбувалася своєї державності.
Наслідки цього неабияк - і ми тепер добре знаємо, як саме - позначились на її долі.
Та зазирнімо в рік минулий, у те, що коїлось перед описаною фальсифікацією.
У битві під Чудновим (на Волині) польська армія розгромила війська московітів. Постало питання про те, щоб Україна знову повернулася до складу Речі Посполитої. Почались переговори, наслідком яких став так званий Гадяцький мир. У складанні його умов дуже активну участь взяв Іван Виговський і багато чого на користь України домігся. Але головного — запису про незалежність — добитися не пощастило (докладніше про це далі).
Тим часом наш народ опинився між двома протилежними, але однаково ворожими собі, силами. З одного боку це була Польща, претензії якої на Україну (після недавньої перемоги над армією московітів) зросли. З другого - Москва, що за жодну ціну не хотіла випускати з рук тієї ж таки України. Та й у самій державі - на домір лихого - не було злагоди. Знаходили собі грунт і пропольські, і промосковські настрої, що їх і Польща, і Москва приховано (й неприховано) роздмухували і навіть матеріально (особливо Москва) підтримували. Не вмирав, одначе, й святий потяг до волі, до непідлеглості, за яку вже стільки пролилось крові. На нього й поклався по якомусь часі Юрій Хмельницький, не забувши ні своїх принижень у Москві, ні фальсифікації Переяславської угоди. Він рішуче виступив супроти Московії і здобув навіть перемогу в битві під Бужином на Дніпрі. Одначе закріпити її політично й дипломатично не зміг.
Сталося так, що полки козаків, розташовані на лівому березі Дніпра, особливо полкова старшина, опинилися під впливом Московії. Багатьох із цієї старшини російська адміністрація просто підкупила. Бо ж і сама Москва, і її військові гарнізони були безпосередньо зацікавлені в розпалюванні громадянської війни в Україні. А царський уряд, щоб послабити волю українського народу й деморалізувати його, вислав кілька каральних експедицій, що вирізнялись особливою жорстокістю. Та Й кримські татари постійно нагадували про себе - знову посилили набіги в Україну, шарпаючи її життєво важливі регіони.
Нерішучість, що її за цих умов - у складній воєнній і політичній ситуації - показав Юрій Хмельницький, який не мав ні життєвого досвіду, ні військово-дипломатичної майстерності, призвела до того, що не тільки не набула політичного закріплення перемога під Бужином, а й сам гетьман остаточно позбувся авторитету серед козацтва.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Козацькі вожді України» автора Царенко О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга Друга. Клейноди козацької слави.“ на сторінці 16. Приємного читання.
