Але, по-перше, цар Алексей Михайлович туди прибути не зволили. Хоч польський король, як і інші європейські монархи, не гребував особистими переговорами за таких ситуацій і скріплював союзи власноручним підписом. По-друге, посли-бояри категорично відмовилися складати присягу від імені царя, нахабно заявивши, що московські самодержці ніколи не складали і не складатимуть таких присяг. Та й узагалі, негоже Алексею Михайловичу присягати своїм підданим.
А як же тоді з гарантіями: що Україну не віддадуть Польщі, що її не поділять, що шануватимуть ЇЇ державність?! Хмельницький мусив припинити переговори і скликати раду старшин. Запахло розривом відносин і політичним скандалом. Ті, хто виступав проти "возз'єднання", дістали переконливі аргументи на свою користь. Збагнувши, що це зробить кінець його кар'єрі, що такого "проколу" (перепрошую за жаргонне слівце!) козацтво йому не простить, підтоптаний, недужий гетьман, що почав уже втрачати авторитет, сам знаходить, як ми б тепер сказали, компромісний варіант: бояри складатимуть присягу, але не від імені царя, а від свого власного, І не перед козацтвом, не перед народом України, а... перед Богом. Отже, якщо виходити з дипломатичного протоколу тих часів, то це мала бути присяга... приватних осіб. Чого вона варта в міждержавному союзі?
Цей симптоматичний конфуз, що крив у собі чимало непевного і навіть загрозливого, не минув уваги присутніх (і неприсутніх). Та самого Хмельницького прикрощі поки що не дуже засмутили. Його ж бо особливою Грамотою царя - ви вгадали! - удостоєно все тієї ж таки посади чигиринського старости! Яку давно здобув собі шаблею. І яку вже давно мав від польського короля.
За цю шану могутній правитель козацької держави, перед яким тремтіла Східна Європа, подякував цареві у властивому йому, Хмельницькому, тоні: "Припадаючи до ніг та кланяючись доземно". А ще подякував за те, що "...ваша царська величність взяли під міцну і високу руку свою володареву нас, вірних слуг своїх"
Тим часом у Швеції заходять події, що геть вибивають гетьмана України - вочевидь нереалізованого - із сідла. Того ж таки вікопомного 1654 року королева Христина вчена і щиросердна дама - зреклася престолу на користь войовничого принца Карла Густава. Він багато чого досяг у Тридцятилітній війні. Зокрема, ще з 1648 року носив чин генералісимуса шведської армії. Але тепер вважав, що має право на більше. Вмить ізміркувавши, що доля подарувала йому найкращу армію в Європі, витривалу і дисципліновану, за якою стоїть могутня стабільна держава, Карл X Густав вирішив досягти того, на що свого часу не зважився Хмельницький.
Скориставшись мізерною прискіпкою: польська канцелярія, бач, не так пише його титул, а Яна-Казимира й досі іменує "королем Шведським" (повчитися б у нього "вірному слузі" Б. Хмельницькому, як треба шанувати титул, особливо той, що за нього кров'ю заплатив народі), він на чолі 50-тисячної армії влетів на територію Польщі, розгромив її військо і вдерся до Варшави. За свідченням істориків, під шведською окупацією опинилась половина королівства. Сам Ян-Казимир, замість того, щоб очолити опір на все ще вільних територіях, полохливо втік до Німеччини. Все це діялось протягом 1655 року - буквально за рік по "возз'єднанню".
Отоді Хмельницький та його оточення й збагнули, який історичний шанс втрачає Україна, опинившись "під високою рукою" царя-батюшки.
Хмельницький - очевидно, під тиском своїх полководців - знову зібрав військо. Кинувсь до бою. Під Львовом козаки вщент розгромили корпус коронного гетьмана Потоцького. Визволивши від польської окупації майже всю Галичину, вони взяли в облогу, а потім і штурмували польський Люблін. Хмельницькому випала нагода приєднати до України всі західні землі, в тому числі, можливо, й Закарпаття. Причому, шведський король сам запропонував поділити свого найненависнішого ворога, Польщу, між Швецією та Україною і погодився: польські землі, що їх здобули козаки, повинні зостатися їм. До того ж гарантував свою міжнародну політичну і збройну підтримку.
Отоді Хмельницький і поглянув тверезо — саме тверезо -на навколишній світ, і зрозумів, що не слугою під царську руку йому треба було йти, а, маючи таку могутню армію і маневруючи на міжнародній арені, "возз'єднувати" споконвічні українські землі! Створювати свою власну велику європейську державу!
Швеція теж мала свій зиск. Вона бачила себе в союзі з Україною непереможною. Але це не дає жодних підстав для думки, ніби вона могла Україну окупувати: такий шматок - після Польщі - був би їй не до снаги. Це очевидно.
Отже, визрівав новий геополітичний союз: Швеція-Україна. Потрібно було лише одне: щоб Україна розірвала союз із Росією або хоч вела незалежнішу політику. Що ж до шведсько-російських відносин, то вони дуже загострилися: Москва прагнула навіки заволодіти Литвою і не випустити з рук України. Підтримку Україні обіцяла Туреччина. Султан уже був готовий підписати угоду про це з Україною, не без ЇЇ допомоги втихомиривши кримського хана, що виказував йому дедалі більше непослуху.
Оцінюючи тогочасну ситуацію, наші історики чомусь обминають білоруський фактор. Хоч він відомий. Тобто про нього нібито й говорять, та якось мимохідь...
Той таки Іван Крип'якевич в "Історії України" згадує про нього. Але без серйозного аналізу впливу цього фактора.
Був такий собі полковник Іван Золотаренко. До Білорусії прийшов разом із невеличким загоном із Московії, маючи титуляцію наказного гетьмана, тобто заступника Хмельницького, свого родича (рідна сестра Золотаренкова, Ганна, 1651 року стала третьою дружиною Б. Хмельницького). Діючи самостійно, він визволив від польсько-литовських військ багато білоруських міст і сіл. І вони негайно, однаковою мірою побоюючись і польської, і московської опіки, проголошували себе приєднаними до України. До того ж Золотаренко, а після його загибелі в бою - полковник, точніше, "білоруський полковник", як його називали, Іван Не-чай, брат славетного полковника Данила Нечая, - почали запроваджувати в Білорусії такий самий державний устрій, як і в Україні, а білоруси самохіть голили голови, залишаючи козацькі "оселедці", і сотнями записувались до козацького війська. Шляхта Пінської волості, колишнього Пінського князівства, прибула 1657 року до Переяслава і врочисто, від імені всього населення (а не від себе особисто, як московські посли-бояри), склала присягу на вірність Запорозькому війську: "В щасті і нещасті - навіки разом".
Ось звідки - з тексту угоди-присяги Україні — походить формула, що її так полюбила і взяла на озброєння радянська пропаганда. Але мова не про це. Мова про те, що ще одну перспективу державного будівництва проґавив Б. Хмельницький, поквапившись записати себе до слуг (рабів) московського царя.
Ясна річ, зближення України зі Швецією, потяг до форм української державності на білоруських землях, які входили колись до Київської Русі, дуже не подобались цареві. Дійшло до того, що полки "білоруського полковника" Івана Нечая мали кілька сутичок з московськими силами..
Що ж до Хмельницького, то віддаймо йому належне: в його планах "білоруський фактор" теж, очевидно, мав якусь вагу - інакше б він не випробовував на ньому найближчих собі людей...
* * *
Ще в рік "возз'єднання" на політичній арені України з'явилась абсолютно дивна особа - грецький священик Данило Грек (він же Ілля Грек, Даниїл Калугер, Даниїл Олівеберг...). Талановитий дипломат і не менш вдатний... розвідник. Діючи в ім'я відродження Візантії (чи Греції), він познайомився з Хмельницьким, коли той був у Франції. Запропонував певні послуги. А потім поїхав туди, звідки й прибув, — до Швеції, до королеви Христини, яку знав особисто і яка симпатизувала молодому освіченому грекові.
Цей патріот Еллади - і сам гордий еллін - присвятив життя своє тому, щоб домогтися союзу України зі Швецією. Бачив у ньому те, що подолає Польщу і визволить Україну. А вже далі Україна - своєю козацькою силою, яка тільки й могла, на погляд Європи, протистояти турецькій армії, - повалить Османську імперію, завдяки чому стане вільною і його рідна Греція.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Козацькі вожді України» автора Царенко О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга Друга. Клейноди козацької слави.“ на сторінці 13. Приємного читання.
