Розділ без назви (59)

Основні явища і події новітньої кримської історії, всього, що там відбувалося з кінця вісімдесятих років, — це явища і події, можна сказати, стандартні, типові, вони лягають на ті сторінки всесвітньої історії, де описуються революційні часи. Усе вирує, колишні закони вже не діють, а нові ще не з’явилися чи не набрали достатньої сили, люди керуються не правом, а своїми бажаннями і поривами, рахуються не з реальністю, а з утопією, поводяться з таким свідомим чи несвідомим розрахунком, щоб світ опинився перед здійсненним фактом. Це — соціально-політична творчість низів і нових, звичайно недовговічних, верхів. Нерідко це справжня творчість, як Українська Центральна Рада, наприклад, або об’єднання Східної України і Західної (Злука) після краху Російської й Австро-Угорської імперій.

Все почалося 20 січня 1991 року, більш ніж за півроку до проголошення незалежності України. У Криму відбувся референдум про новий статус півострова в Радянському Союзі, точніше, про відновлення довоєнної Кримської автономної радянської соціалістичної республіки. Горбачов помітно силувався ввести цей процес в рамки. Що це за рамки, нагадувати не треба: рамки Радянського Союзу і «соціалізму з людським лицем». Він сподівався на новий Союзний договір. Радянський Союз був створений у примусовому порядку, це уже визнавалося Кремлем, принаймні, Горбачовим, тепер вирішено було залишити колишні рамки, але наповнити їх новим, дійсно демократичним, змістом, зробити так, щоб у союзі знову опинилися всі, але цього разу справді добровільно. У зв’язку з цим Москва вже не могла собі дозволити протистояти таким ініціативам, як кримський референдум, тим більше, що всі розуміли, що насправді мова йде про вихід з Української Радянської Соціалістичної Республіки, а не з Радянського Союзу — нічого, мовляв, страшного. Розгляд підсумків референдуму Верховною Радою України був одним з перших великих обговорень в демократичному дусі. Суперечка була гострою, закінчилася доленосним рішенням: відновити Кримську автономію, але — у складі України.

Отож питання: чому Верховній Раді було дозволено закласти цю «міну» сепаратизму? Чому українська «номенклатура» допустила сам цей референдум — саме українська, київська зокрема? На мій погляд, тому що надворі був уже 1991 рік. Народи Радянського Союзу марили, якщо можна так сказати, демократією. Замах на демократію в тій атмосфері вже навряд чи вдався б. В той час уже голосно лунали голоси за вихід України з СРСР, у Західній Україні — особливо, вже існував «Рух», він відкрито вимагав незалежності для України, а значить і для всіх у Радянському Союзі, для всіх бажаючих, це підкреслювалося. Не можна було виступати за незалежність України і проти якоїсь автономії Криму. Такий подвійний стандарт у тій атмосфері був неможливий, чим і скористалися організатори референдуму.

Як вдалося уникнути кровопролиття і силового рішення потім, коли кримська криза докипіла до такої точки, як обрання президента, що оголосив своєю метою вихід Криму з України? Найгостріший момент припав саме на початок мого першого президентського терміну. Відразу скажу: я не тільки припускаю, але і точно знаю, яку роль у цьому відіграли російські «червоно-коричневі», та це знають і звичайні люди, тому що ці сили діяли, в основному, відкрито, хіба що гроші на підривну роботу направляли таємно. Причому, метою було саме фізична, збройна сутичка в Криму, бійка, учасників якої розводила б потім Росія, вірніше, Росія-2. Росія-1 — це демократична Росія, Росія-2 — це Росія Макашових-Жириновських. Вони і тоді говорили про це досить прозоро, а сьогодні — не тільки прозоро, але і науковою мовою: про створення на просторі колишнього Радянського Союзу конфліктів для наступного їх вирішення російськими посередницькими зусиллями, які приведуть до закріплення посередника в тій чи іншій формі на території, де відновлено мир. Приблизно так.

До Криму почали повертатися кримські татари — вигнаний Сталіним народ. Це не сподобалося багатьом жителям півострова, вони без роздумів висловлювали своє невдоволення, татари відповідали їм тим же, місцева влада не могла достатньо рішуче угамувати і одних, і інших. До цього додалася напруга, пов’язана з новим статусом України. До певного часу населення Криму, загалом, не відчувало, що воно живе в Україні, не надавало цьому значення, тепер же людям раптом довелося переконатися, що належність Криму Україні — не формальність, що вони опинилися в окремій державі, яка сприймає себе всерйоз і має намір домагатися того ж самого від всіх усередині країни і за її межами. Для багатьох це було неприємною несподіванкою. 30 січня президентом Криму стає Юрій Мєшков. Він переводить годинник на московський час, про банківські новації я вже говорив, ближче до літа з’являються воєнізовані загони «кримського козацтва», боротьба між виконавчою і законодавчою владою Криму стає все більш жорстокою, у вересні криза загострилася гранично.

Що робить Київ? Це питання і про те, що роблю я, новий президент країни. Ми не втручаємося в протистояння кримських гілок влади. Дійсно не втручаємося! Це була моя принципова лінія. Мене немов би несла хвиля тільки-но минулих президентських виборів, на яких я переміг з невеликою перевагою, а це тільки підкреслювало, що боротьба була в цілому шляхетна. Мені хотілося, щоб так все робилося й надалі. Я зібрав «силовиків» і поставив перед ними завдання (і не приховувати його, а навпаки, оголошувати на всіх перехрестях!): не втручатися в політику на півострові, думати тільки про одне — як не допустити кровопролиття. Була випущена спільна заява Генеральної прокуратури, МВС, держбезпеки, у якому це підкреслювалось. Все називалося своїми іменами. У політику не втручаємося, але неподобств не допустимо! Чи варто говорити, що для значної частини особового складу держбезпеки це була не зовсім звична установка, але аж ніяк не прикра, наскільки я міг зрозуміти. Люди в погонах все-таки інстинктивно не люблять, коли їх використовують не за призначенням. Для поважаючого себе офіцера держбезпеки немає нічого більш бажаного, ніж працювати на забезпечення саме державної безпеки, а не безпеки якоїсь політичної сили, хай вона сьогодні й при владі. Я розумів це, коли повторював їм і повторював, що їх справа одна-єдина: не допустити кровопролиття.

А по іншій лінії — ніякої двозначності. Верховна Рада зажадала до 1 листопада привести кримське законодавство у відповідність з конституцією і законами України.

Ця вимога не була виконана, більше того, кримський парламент заявив, що усунути протиріччя в конституціях Криму й України неможливо і в зв’язку з цим виступив із зухвалою пропозицією «почати переговори про заключення широкомасштабного договору між Кримом і Україною». Після бурхливих дискусій Київ дав відповідь, яку всі спостерігачі вважали надзвичайно м’якою. М’якість полягала в тім, що ми не ввели надзвичайного стану на півострові, не ізолювали головних бунтівників, не закрили жодної установи, але при цьому скасували всі кримські правові акти, що суперечать українській конституції і — найбільш цікаве і практичне — оголосили про припинення фінансування тих установ Криму, які будуть діяти відповідно до скасованих актів.

Державна дума Росії, де тон задавали, на жаль, не демократи, дуже добре зрозуміла, що це значить: припинення фінансування. У її постанові засуджувалася наша «мова ультиматумів і блокади». У пресі з’явилися розрахунки: які втрати понесе населення Криму у випадку безоглядного дотримування курсу «від України» і скільки часу треба було б у такому випадку для відновлення навіть того невисокого рівня господарського життя, на якому воно тоді перебувало, — від п’яти до десяти років. Проте, сепаратисти продовжували своє, і ми терпіли їхню руйнівну діяльність аж до 17 березня 1995 року, повторюючи і повторюючи при цьому свою вимогу привести конституцію і законодавство Криму у відповідність з українськими. 17 березня рішенням парламенту і президентськими указами ми повністю скасували конституцію Криму, інститут президентства і суперечні українським кримські закони.

Після цього обстановка в Криму ще не раз загострювалася, але в цілому нормалізувалася.

Ми ніколи не забудемо, яку роль у цьому зіграв Борис Миколайович Єльцин. Він не допустив втручання в кримські події і раніше, у травні 1994 року, коли Україна була на грані спалаху збройного конфлікту між кримською і центральною владою, і у вересні того ж року, коли виникло гостре політичне протистояння між кримським президентом і кримським парламентом, і багато політиків на півострові з нетерпінням чекали і усіляко вітали б підключення Росії. У березні 1995 року, незважаючи на заклики спікера кримського парламенту С. Цекова, схвально сприйняті частиною російської Думи, зважена позиція Єльцина не дозволила конфлікту вийти за межі правового поля України.

В цей час, згадаємо, Росія уже вела невдалі бойові дії в Чечні, і люди різних поглядів, а значить і з різними почуттями, ставлять питання: що було б, якби «маленька переможна війна» у Чечні виявилася дійсно маленькою і переможною, тобто, була закінчена до березня 1995 року? Відгукнувся б Єльцин на заклик Цекова? Рушив би «російську силу» на Крим? Упевнений, що ні. У травні і вересні попереднього року він не був зайнятий у Чечні і, однак же, і не подумав про щось таке. Інша справа, що могли спробувати «рушити» інші, але для цього їм довелося б спочатку «зрушити» його самого, а це, як він на той час наочно показав, було б дуже не просто. Віддам належне йому — від протилежного — словами того ж О. І. Солженіцина: «Сколькие русские с негодованием и ужасом пережили эту безвольную, никак не оспоренную, ни малейше опротестованную, по дряблости нашей тогдашней дипломатии, в 24 часа отдачу Крыма — и предательство его при каждом потом крымском конфликте!» От які промови доводилося вислуховувати Борисові Миколайовичу, от які настрої частини населення переборювати!.. Знаючи про такі промови, адже вони все ще лунають в російському суспільстві, не перестаєш захоплюватися російським народом, який в цілому виявляє належну стійкість, несприйнятливість до цієї отрути.

Я міг би ще довго говорити про прикмети «нових часів», що так сильно змінили наше життя. Цю тему важко вичерпати, і я не намагатимусь цього зробити. Однак не можу не сказати про одне велике розчарування. Може, від того, що стало більше спокус, багато людей сьогодні легше, ніж раніш, переступають закон і совість. Я не чекав такого від своїх земляків. Підроблена горілка, крадіжка кольорових металів, піратські компакт-диски стали явищем повсякденним, як дощ чи паморозь. Мені довелося виступити із спеціальною заявою з приводу того, що в нас раптом виявилося багато більше учасників війни, ніж їх могло бути навіть у теорії. Адже це не просто фальшивка, а фальшивка в сфері святого! Однак є явище ще більш сумне, хоч і менш часте. З’явилися люди, що слабко ототожнюють (а то і зовсім не ототожнюють) себе із своєю батьківщиною. Ні, вони не кажуть такого вголос, та швидше за все і не розмірковують з цього приводу, як незначного. Але їх поведінка красномовніша слів. Вони не на боці України. Не те, щоб проти, ні. Вони просто не вболівають за неї, вона на сто якомусь місці серед їхніх пріоритетів. Причому це в них виходить так природно, як у птаха спів. Журналісти, чиновники, підприємці і навіть політики демонструють, не завжди самі це помічаючи, що особистий інтерес для них куди вищий інтересів країни, де вони народилися і живуть.

А цей тон вічного скепсису і глузування, ця звичка з усіх версій завжди вибирати гіршу, ці заголовки-питання, ці узагальнення! Ніколи не напишуть, наприклад: «перехід України до демократії виявився тривалим і важким процесом». Напишуть: «проект демократичної України зазнав нищівного краху». У таких фразах приховане твердження, усвідомлене чи ні, що в нас ніколи і нічого не вийде, що в Україні повинне зазнати краху більш-менш все. А тим часом ще не вечір, і труднощі переборюються.

Не хотілося б закінчувати на цьому. Одужання країни з неминучістю збільшує і буде далі збільшувати частку оптимістів у суспільстві. Ті ж, хто не на боці України, внутрішньо чужі їй люди, перестануть сприйматися як щось значне, що має вагу і вплив. А хтось із них, мабуть, змінить своє ставлення, ця дорога нікому не закрита, безнадійних людей немає. Але поки що я бачу в них щось на зразок білих кров’яних тілець, по наявності яких судять про кризи в організмі. Потім хвороба відступає, і білі кров’яні тільця кудись щезають. І ніхто не сумує після їх зникнення.