Розділ без назви (58)

Більшість пересічних віруючих ходили до православних храмів, мали справу з православними священиками, але в душі залишалися уніатами, у такому дусі виховували дітей. Цих людей виявилася величезна кількість. Їх виявилося так багато, що всі, за малим винятком, православні парафії Галичини відразу перестали бути православними, і тоді спалахнула боротьба за храми: уніати стали вимагати повернути храми, відібрані в них після війни, почали самовільно їх захоплювати, і до 1992 року в Західній Україні з трьох тисяч православних храмів залишилося двісті, останні були повернуті за колишньою належністю. Були приклади і мудрого, шляхетного поводження православних ієрархів. Скасування Унії в 1946 увінчали урочистою передачею храму Святого Юра у Львові Російській православній церкві. Останнім із православних, хто в ній служив, був митрополит Андрій. Він і повернув — добровільно, спокійно — ключі колишнім господарям.

Ми повинні віддати уніатам належне: жодного не свого храму вони не захопили. Всі храми, побудовані православними або для православних, не були зачеплені, залишилися за православними. Всі! Коли про це повідомляють своїм читачам росіяни з неупереджених авторів, вони обов’язково називають, насамперед, два об’єкти і пишуть так: «Ні на чудову Свято-Георгіївську церкву у Львові, побудовану в 1916 році [австрійцями. — Л. К.] для російських військовополонених, ні на розкішну єпархіальну резиденцію в Ужгороді, зведену перед війною чеським урядом для єпархіального архієрея [православного. — Л. К.], замахів з боку парафіян і кліриків УГКЦ не було».

Хто б міг подумати в гетьманські часи, що греко-католицька церква, яку так ненавиділи козаки, буде коли-небудь вважати себе найбільш, так би мовити, козацькою — українською з українських, і що деякі її ієрархи навіть поставлять грандіозну, хоча, напевно, фантастичну мету: створення української християнської церкви, що буде не православною і не католицькою, а мов би спадкоємицею тієї церкви, що існувала до розколу єдиної християнської церкви на православну і католицьку в 1054 році! Тарас Бульба, щоправда, навряд чи вітав би таку справу, адже вона означала б, що він повинен відмовитися від православ’я: католицтво, сказав би, нам нецікаве, ми не католики, а від православ’я відмовлятися не бажаємо. Але те, що греко-католицька церква виявилася ревною охоронницею і провідником українства, церквою-мученицею за українство, це вразило б козаків у саме серце.

Людей з московського патріархату, що дотепер говорять про бешкетування західних українців, про розгром православ’я в Західній Україні, про захват храмів і про інші підступи і прояви українського націоналізму (деякі по-стародавньому навіть вживають словосполучення «буржуазний націоналізм»), можна зрозуміти. Адже колишні уніатські православні парафії Західної України були п’ятою частиною всіх парафій Російської православної церкви в Україні, із Західної України вийшла величезна кількість православних священиків, їх можна ще і зараз зустріти і в Москві, і в Сибіру, і на Далекому Сході. Масове повернення західних українців до уніатства було важким ударом по російському (московському) православ’ю, дуже важким, але я б сказав, що це був удар долі, а не якоїсь злої сили.

Про долю думається ще і тому, що одночасно був нанесений інший удар. Раптом розширилася, набрала певної сили, стала серйозним явищем українського життя малесенька закордонна Українська автокефальна православна церква. У Галичині їй абсолютно задарма, як кажуть її недруги, дісталося 600 колишніх «московських» парафій. До останніх років перебудови про неї мало хто чув навіть з віруючих галичан, а вона виявилася справді рідною сестрою уніатської церкви: та ж глибока відданість українству, українській незалежності. На якому ще грунті можна зійтися гранично близько, як не на цьому, у часи становлення державної незалежності!

Цьому порідненню, спалаху чи просто виявленню родинних почуттів передували трагічні обставини скасування унії в 1946 році.

З уніатською церквою в Західній Україні покінчили, як завжди при радянській владі: намагалися по можливості дотримуватися подоби законної процедури. Був улаштований Собор для скасування Брестської (Берестейської) унії 1596 року. Захід курирували офіцери держбезпеки. Хтось із них, можливо, щиро вважав, що робиться добра справа, що так вона буде сприйнята якщо не всіма, то багатьма віруючими. Адже у свій час унія була дійсно нав’язана православним цього краю. У священиків був вибір: або загинути, або підкоритися Папі Римському, тим більше, що їм все-таки обіцяли поважати їх богослужебні традиції і звички. Вони не захотіли безнадійної боротьби і майже вірної загибелі...

Може, пам’яттю про це приниження керувалися і деякі з тих уніатських священиків, що ввійшли до групи Гаврила Костельника, який взяв на себе роль ініціатора Собору 1946 року. Як припускають знавці питання, було і це, але також дещо більш цікаве. Таємною метою Костельника і його однодумців, як кажуть, було повести уніатів до православ’я, щоб потім, при першій же нагоді, відірвати їх від Москви. Вони йшли «у Москву», щоб у ній відсидітися і піти, як тільки покращиться погода. Вони, відповідно до цієї версії, не бачили іншого шляху збереження християнства в Західній Україні, збереження християнського духу, явно сильнішого, ніж у Східній Україні. Вони знали ціну християнству своїх парафіян, знали стійкість їхнього християнського духу. Їм важливо було, щоб зберігся цей дух — нехай і під доглядом Москви. Ця таємна мета відкрилася, як думають, у 1989 році, коли уніатська церква вийшла з підпілля.

Одночасно з уніатами відчули себе вільними і православні. Мова йде, насамперед, про «справжні» православні громади, котрі існували і до радянської влади. Їх набралося більше тисячі, вони складають близько 40 відсотків усіх віруючих християн в Західній Україні. Це українці, що приїхали до Західної України з інших районів України й інших республік Радянського Союзу, це ті українці, що до війни жили в Польщі, потім були переселені сюди, це, нарешті, і ті з колишніх уніатів, що залишилися в православ’ї після відновлення уніатської церкви. Перед цим воістину «непідробленим» православ’ям Західної України постало питання: куди йти? Відповідь на це питання дав протоієрей Дмитро Ярема, один з учасників групи панотця Костельника.

Панотця Костельника убили незабаром після Собору 1946 року українські націоналісти, а Дмитро Ярема не тільки уцілів, але і дожив до самої «перебудови». Ця людина зуміла, незважаючи на свою участь у тім Соборі, на своє «зрадництво», завоювати великий авторитет у Львові, стати одним з лідерів боротьби за незалежність України. Коли була відновлена греко-католицька церква, він вчинив зовсім не так, як від нього очікували, як повинен був би, здавалося, вчинити: він не повернувся до уніатства, а залишився в православ’ї, але повів свою громаду з Московського патріархату. Його приклад наслідували інші. Так з’явився привід для розмов проте, що Дмитро Ярема здійснив таємний задум, який виник у нього з Костельником ще в 1946 році. Пішов же він із своїми парафіянами і послідовниками під крило Української автокефальної православної церкви. Яка перебувала тоді в еміграції.

Так в Західній Україні виникла не канонічна, але міцна і міцніюча, упевнена в собі, дуже спокійна і глибоко українська, глибоко національна православна церква. Я з задоволенням спостерігаю, як розвиваються відносини між нею і Константинопольською патріархією, від якої залежить канонізація цієї церкви. Частково це вже, можна сказати, відбулося. Помісним собором цієї церкви керував представник Константинополя.

Виключно цікава, а для багатьох і несподівана, історія появи Української православної церкви Київського патріархату. Можливо, найцікавіше і найпримітніше в цій історії те, що трапилась вона всього через п’ять тижнів після проголошення Україною своєї незалежності. 1 — 3 листопада 1991 року Помісний собор Української Православної Церкви (УПЦ) під головуванням митрополита Філарета (М. А. Денисенка) проголосив автокефалію цієї церкви. Архієрейський собор Російської православної церкви не тільки відмовився надати їй повну канонічну самостійність, про що просив Філарет, але і відправив його у відставку (висловивши подяку за багаторічну бездоганну службу). Собор Української православної церкви, в свою чергу, теж усунув Філарета від справ. Тоді зусиллями Філарета і його однодумців був скликаний Всеукраїнський Православний Собор. На цьому соборі відбулося об’єднання Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) з частиною Української православної церкви (УПЦ) Московського патріархату. Так виникла Українська Православна Церква Київського Патріархату (УПЦ-КП). Стали казати, що вона веде свій родовід з часів України-Русі, тобто. Київської Русі...

За Філаретом, який вивершив цю справу, пішли далеко не всі священики, багато парафій залишилося під рукою Московського патріархату. Ті єпіскопати, які залишилися вірними Москві, об’єдналися, їх об’єднання одержало назву «Українська православна церква Московського патріархату». Ці дві церкви теж не могли спокійно поділити храми і парафії, були сутички, палкі словесні і не тільки словесні бійки. До речі, синод «філаретівської» церкви 22 серпня 1992 року відмінив анафему гетьману Мазепі...

Чесно кажучи, я спочатку не надав особливого значення цим подіям, навряд чи справді їх помітив — мені було не до них з ряду обставин, серед яких не останнім було те, що я, подібно більшості людей мого кола, був абсолютно нерелігійною людиною. Я відчував неусвідомлену сором’язливість людини, яка не дуже обізнана в предметі, але знає, що предмет цей подразливий і гострий. Українське народне православ’я не дозволило українцям ополячитися, воно надихало їх на опір туркам. Українське народне православ’я не підтримало в свій час Мазепу в його боротьбі з Петром Першим, козацько-мужицька більшість вирішила залишитися в одній державі зі своїми російськими одновірцями. А тут Філарет чинить розрив! Мимоволі зіщулишся...

Справа Філарета між тим виглядала все серйозніше і серйозніше. От уже і президент Кравчук з’являється в Софійському соборі на божій службі в зв’язку з річницею незалежності України. Служить Філарет, уже Блаженніший митрополит... От архієрейський суд РПЦ позбавляє його всіх ступенів священства за осудливу поведінку (зокрема в побуті)... Тут я став дивитися на Київський патріархат приблизно так: з надбанням державної незалежності щось таке повинне було з’явитися. З питанням, ставитися мені до того позитивно чи негативно, я, мабуть, не мав клопоту. Загалом, моя позиція швидше за все уявляла з себе нейтрально-сторожку цікавість. І головним для мене було те, що Філарет пішов «з-під Москви» по гарячих слідах проголошення незалежності України. Для цього треба було мати не зовсім пересічний характер. Можна, мабуть, сказати, що на церковному рівні це певного мірою нагадувало вихід Єльцина з КПРС, який теж повів за собою частину партії — демократичну частину, яка, щоправда, не встигла оформитися в партію окрему.

Історія Філарета, тепер уже не митрополита Київського і всієї Русі-України, а Святішого патріарха (з 1995 року), і його найближчих соратників делікатна, більшість учасників живі, пристрасті не охололи, і це змушує мене зважувати кожне слово, не всіх обставин торкатися. Кажуть, наприклад, що Михайлом Антоновичем Денисенком рухала образа — він, мовляв, розраховував стати московським патріархом, а обрали іншого. Думаю, не все так просто. У великій політиці діє народ загартований, особисті почуття там існують, відіграють роль, але частіше — підпорядковану. Навряд чи було щось особисте з чийогось боку і в тому, що РПЦ врешті-решт оголосила Філарету анафему, хоча в цьому далися взнаки, як можна судити з висловлювань російських священиків, не тільки церковно-релігійні мотиви, а й сильні світські — державозахисні, великоросійські, великодержавні — пристрасті. З іншого боку, не можна виключити, що певну роль в долі Філарета — в тому, як він її скерував — відіграло і його українство: свого часу він був першим екзархом України українського походження.

Мені дорікають, що я, і разом зі мною держава, державний апарат, симпатизуємо тій частині церковного православ’я в Україні, що не з Філаретом, що ворогує з Київським патріархатом. Називають це зрадництвом України. Я ставлюся до цих звинувачень як до продовження церковної боротьби. Це боротьба не зі мною, а перш за все продовження боротьби церков між собою. Так, мене частіше бачать не з Філаретом, а з главою єпіскопатів Російської православної церкви Московського патріархату, але тут, як на мене, нема нічого дивного, так би робив глава будь-якої держави, адже більшість християн в Україні належить до цієї церкви. До Української православної церкви Московського патріархату відносяться дві третини православних парафій — невже я не повинен цього враховувати? Було б дивно, було б проявом упередженості, якби поруч із президентом частіше бачили главу церкви, чиї парафії в меншості: було б очевидно, що президент хоче прискорити перетворення меншості в більшість.

Правда, щоб не полегшувати свого становища, я повинен згадати і позицію тих, хто говорить: адже не тільки православні живуть в Україні, є уніати, є католики, багато протестантів — якщо врахувати усіх, то «московські» православні не складуть вагомої більшості, і, виходить, немає особливої необхідності так часто з’являтися на людях саме з їх лідером. Може, не знаю... Зрештою, наслухавшись докорів і вимог з усіх боків, надивившись на перипетії церковної боротьби, я зважився дати одну відповідь, висловити одне побажання: якомога швидше побачити в Україні єдину помісну православну церкву. Я заявив про це в 2000 році.

Мені якось довелося прочитати про себе: «Леонід Кучма має потребу в солідарності Церкви і держави, і йому доводиться переборювати глибокі церковні розбрати і неймовірні канонічні перешкоди, щоб Українська держава мала свою національну церкву, вільну і від Рима, і від Москви». Найточніше тут — «глибокі розбрати» і «неймовірні канонічні перешкоди». Я, звичайно, сплю і бачу солідарність церкви і держави, але не однієї церкви, а всіх, і мені хотілося б, щоб пішли в минуле розбрати, але неправильно те, що переборювати їх доводиться державі і мені як президенту країни, це просто неможливо, переборювати розбрати — справа не держави, тим більше, демократичної, а самих віруючих, самих церков. Читач не чекав від мене інших висловлювань і може співчутливо посміхнутися, але я говорю не для порядку, не тому, що мені належить так говорити. У тому-то й справа, що церковне життя в Україні сьогодні, як ніколи, самостійне, як ніколи, вільне від держави, відділене від держави. В іншій статті (російського, до речі, експерта) про це говориться: «Лінія поділу все більше стає традиційно релігійною і поступово втрачає своє політичне забарвлення». Якби в нас повністю домінувала одна конфесія, вона могла б спробувати стати фактично державною, як це подекуди і відбувається. Я радий, що Україні це не загрожує.

Я якось сказав, що ми досягли великих успіхів у «склеюванні» західної і східної частин України. Я мав на увазі очевидний процес подолання протиріч між частинами нашої країни, ріст зв’язків і розуміння між ними. Моє твердження зазнало критики з посиланням на триваючий церковний роздрай. Автори, схильні бачити одні міжконфесійні конфлікти і нічого більше, говорили: яке розуміння, яке «склеювання»? Хоча я не маю сумніву в своїй правоті, для повноти картини почасти погоджуся і з критикою. І додам: справу ускладнили саме політики. Люди атеїстичного виховання, вони побачили в протистоянні церков виключно політичну боротьбу позацерковних сил, що маскуються під церковні, стали брати участь у цих справах, наживати політичний капітал. Але в цілому, особливо сьогодні, церковно-релігійна боротьба в Україні — це дійсно церковно-релігійна боротьба, а не політика під виглядом релігії. Для держави це створює певні незручності, інколи і для мене, може, і хотілося б, щоб у цих справах було трохи більше вигідної для країни світської політики, але чого нема, того нема, і це врешті-решт добре, це і є демократія.