Розділ без назви (43)

Певна річ, усі ці роки я був радянською людиною до мозку кісток. Мене могли перевести на роботу, скажімо, на Урал, і я б поїхав, але це не означає, що в мене з’явилося б почуття, начебто я працюю на Росію. Ні, саме на Радянський Союз, яким я, селянський син, безмірно пишався. Природно, і в КБ «Південне», в українському Дніпропетровську я працював на Радянський Союз.

Те, що я був керівником випробувань, означало, що на мені лежала вся відповідальність і за підготовку, і за сам пуск ракети. А з’їжджалися люди з усієї величезної країни. У створенні кожної ракети і космічних апаратів, що запускаються, беруть участь сотні підприємств. Це величезна кооперація. І ти дійсно стаєш керівником великого масштабу. Там я проходив першу школу керування і прийняття рішень. Ну, і, звичайно, спілкування з людьми. Виникало багато аварійних і позаштатних ситуацій, коли потрібно було приймати рішення і брати на себе відповідальність. Від технічного керівника випробувань часом залежала доля величезної розробки, багаторічна праця багатьох тисяч людей. Під час випробувань я повинен був керувати людьми старшими мене за віком і за посадою. Але наші генеральні могли не втрачати спокою: якщо вже щось негаразд, у чомусь немає впевненості, я не дам команди на пуск, не буду даремно ризикувати. Краще ще і ще раз зібрати фахівців, розібратися в усьому разом з військовими і докопатися до суті. Хто не має відношення до нашої професії, той не зрозуміє, що означає угробити ракету.

Звичайно, за зриви термінів «вставляли фітіля», але це пережити можна.

Догани я не рахував. Дали догану, через місяць, якщо не проштрафився, її знімуть. Але питали жорстко. І чим вище на посадовому щаблі, тим жорсткіше. Багато пізніше, коли я став першим заступником генерального, а потім директором заводу, я щомісяця бував на колегії міністерства, і не раз виходив звідти спітнілий. Міністром загального машинобудування в нас був Сергій Олександрович Афанасьєв, така з себе велетенська брила. Він, перш за все, досконально знав справу і ніколи не допускав розхристаності і панібратства. Тверда людина, але, як то кажуть, у ділах. Тому ніяких образ не виникало. Він недавно помер, 15 травня 2001 року. Я згадую його з величезною повагою. У такій справі, як наша, не можна діяти м’якенько: добре, мовляв, не вийшло сьогодні — вийде завтра.

Усі, хто пройшов школу Янгеля, не загубилися в житті. Він умів довіряти відповідальну роботу молодим. Я іноді згадую, кого він висунув — люди просто один до одного. Це Конюхов, нинішній генеральний конструктор КБ «Південне», Мащенко — його перший заступник, Агарков — головний конструктор ракет космічного призначення, заступник генерального, Команов — заступник генерального по програмі «Морський старт», лауреат Ленінської премії і Державної премії України, Герой України, Вус — головний конструктор, Герой Соціалістичної праці, лауреат Ленінської і Державної премій СРСР...

Мені довелося бути провідним конструктором при Янгелі, і ця робота — один із кращих моїх спогадів. Виріб був найскладніший, космічний носій «Циклон-2», одна з головних ланок системи протисупутникової оборони країни. Ця ракета виводила на орбіту, по-перше, супутники-розвідники, що вели морську розвідку, стежили за підводними човнами, по-друге, супутники-мішені і, по-третє, винищувачі супутників. Треба було гарантовано виводити їх у будь-яку точку простору, щоб знищити супутник противника, де б він не знаходився.

Я пишаюся всіма проектами «южан», незалежно від того, брав я в них участь чи ні, пишаюся «Морським стартом», з ніжністю згадую прообраз ракети «Зеніт», «виріб 11К77». Ніякі голлівудські фільми з усіма їх комп’ютерними і «технотронними» наворотами не зрівняються, на мій смак, з відеозйомкою підготовки «Зеніту» до старту. Нагадую, це безлюдний запуск, усе автоматизовано! Ракета піднімається, відходять захисні плити, по всіх чотирьох площинах висуваються комунікації. Усі посадочні точки збігаються, усі розйоми, а їх величезне число, ідеально стикуються між собою. Оце видовище! Готовий дивитися хоч щодня.

От на цій сцені, що дає надію на перемогу високих технологій, я і закінчу розділ про ракети радянські, українські, російські, спільні. Насправді, ця сцена — не що інше як «спогад про майбутнє». Я упевнений, про дуже близьке майбутнє.