Розділ без назви (3)

Так з чим же у таку атмосферу приїхали посланці Росії — демократи, які незадовго перед тим, повторюю, отримали перемогу над імперським драконом у себе в Москві? Виявляється, вони цілком серйозно сподівалися умовити українських братів зупинитися на півдорозі. Мовляв, звіться хоч двічі суверенними та ще й тричі незалежними, аби з нового союзного договору не виходили, а Москва вас за це всіляко приголубить. Вони щиро сподівались (принаймні, було таке враження), що ото вже пояснять київським невігласам: між росіянами і українцями немає ніякої різниці, пообіцяють їм декілька вищих посад у Москві, і оці нерозумники, почухавши потилицю, скажуть: «Тю, і то правда! Дякуємо, хлопці, що все так добре нам розтлумачили. Ледве нас лихий не попутав». Чи треба говорити, що жоден з прибулих (а це повністю відповідає духу пізньорадянського мислення) абсолютно не знався в українській проблематиці.

Не впевнений навіть, чи було їм відомо, що вони намагаються повторити одну подію 74-річної давнини. 23 (10) червня 1917 року Центральна Рада після того, як Тимчасовий Уряд відкинув всі її вимоги, видала свій перший Універсал. Заявивши себе єдиною владою в Україні та декларуючи верховенство українських законів (майбутніх), Рада виголосила: «Однині самі будемо творити наше життя»! Це було, по суті, проголошення незалежності, хоча Універсал і містив у собі слова «не відділяючись від усієї Росії, не пориваючи з російською державою». Незабаром до Києва прибули з Петрограда троє міністрів Тимчасового Уряду — Керенський, Терещенко та Церетелі. Не можна не визнати, що вони діяли розумніше московських гостей 1991 року. Керенський та його колеги навіть не намагались вчити співрозмовників щодо національного питання. Замість того, щоб без єдиного шансу на перемогу вступати у боротьбу з незборимою силою, вони зробили крок їй назустріч. Це відкрило можливість для досить дотепного компромісу: Рада створює (а Петроград затверджує) новий Генеральний Секретаріат, який визнається повноважним органом Тимчасового Уряду в Україні і водночас українським урядом де-факто. Не відмовляючись від жодної своєї мети, Рада погоджується не вводити «самочинну» автономію до скликання Всеросійських Установчих зборів. Обидві сторони залишилися невдоволені тим, чого вдалося досягти, але кожна домоглася максимуму можливого на той час. Не дарма ж кажуть: погана угода — це коли одна сторона радіє, а друга плаче; добра — та, якою обидві сторони незадоволені, а все одно підписують. У даному випадку по балам перемогла все ж українська сторона — Тимчасовий Уряд обіцяв дати офіційну згоду на українізацію військових частин і дотримав слова: 15 (2) липня він оголосив про це в «Декларації Тимчасового Уряду до Української Ради».

Для московських візитерів 1991 року такий рівень дипломатії був недосяжним «вищим пілотажем». Серед них не було, як мінімум, Терещенка (принаймні, киянина). Так і не втовкмачивши нерозсудливим українцям, що ті зроду-віку не були дискриміновані в Росії, а в деяких сферах навіть домінували, так і не спокусивши їх столичними посадами, але хоч якось знявши напругу, Руцький со товариші скромно ретирувалися. Заява єльцинського прес-секретаря була, таким чином, дезавуйована, а дійсна позиція Єльцина на той момент так і залишилася незрозумілою. Надалі він показав себе державним діячем, що поважає нашу країну та її незалежність.

Певна річ, щось змінити ані російська делегація, ані хто завгодно інший не змогли б. І все ж, якби наші гості були більш досвідченими у переговорах, добре підкованими в українських справах, хто знає, чи не втягнули б вони Верховну Раду України, що складалась з таких самих, по суті, радянських людей, як і вони, в необхідність укладати якісь дрібні непотрібні угоди та не умовили б чимось тимчасово поступитися? Але всі «домашні заготовки» гостей, всі їх хитрощі були саме такими, яких і можна було очікувати від людей, чиє розуміння національного застигло на самовпевненому радянському рівні. Щодо України цей рівень звичайно визначають двома фразами: «Киев — мать городов русских», «Древняя Русь — общая колыбель трех восточнославянских народов» та висновком, що мають на думці: «Вы — это мы, а мы — это вы». Тобто, вас — немає!3 усією вашою нібито окремою історією та ментальністю. До того ж люди, які так думають, не бачать в цьому нічого для нас зневажливого, а швидше, навпаки — вони, як на їхню думку, роблять нам велику послугу, піднімаючи нас до себе. У них насправді у думці немає нас кривдити, вони ж бо впевнені, що відкривають родинні обійми!

Тож і я, не бажаючи нікого образити, висловлюю надію, що подібні погляди зміняться у тих, хто прочитає запропоновану книгу.

Погляди, про які я веду мову, мали для України далеко не теоретичне значення. Нашій молоді, яка вже погано уявляє радянські порядки, треба-таки дещо пояснити. Для радянського відділу кадрів, чи то вищого, чи то нижчого, і насправді було байдуже: росіянин ти, українець, чи білорус. Ще до смерті Сталіна поступово склалось негласне номенклатурне переконання, що представники цих трьох народів повністю «свої». Це правило діяло не тільки коли призначали на вищі номенклатурні посади, його дотримувались також, обираючи знакові фігури взагалі. Якби не безглузда загибель під час останніх тренувань, першим радянським космонавтом став би, цілком можливо, наш Валентин Бондаренко.

Повна політична рівноцінність українців та білорусів з росіянами особливо помітна, якщо взяти за приклад других секретарів республіканських ЦК КПРС. Ще за часів Сталіна то була посада столичного намісника, тож посідати її повинен був росіянин, але функції росіянина часто-густо виконували українці. Білоруси — не так часто, але лише внаслідок того, що їх взагалі менше. Зауважу у дужках: цю традицію почав ламати, як і багато ще чого, Горбачов. Багато тих, хто причетний до таємниць влади, пам’ятають, як їх вразило призначення грузина Шеварднадзе міністром іноземних справ. Уже при занепаді СРСР Горбачов включив до Політбюро ЦК всіх перших секретарів республіканських компартій та установив посаду заступника генсека ЦК КПРС. До того ж цим заступником став українець Володимир Антонович Івашко.

Втім, ось що цікаво. Правило, про яке я веду мову, мало силу від Мурманська до Паміра, але аж ніяк не стосувалося наших земляків, що походили із західних областей. Здавалося б — всі ми були радянськими людьми, але деякі були трішечки менше... Без сумніву були таємні і, найімовірніше, усні інструкції щодо цього. Львівське (або гродненське — для білорусів) походження у деяких кар’єрах ставало досить відчутним мінусом. Боюсь, що Леонід Макарович Кравчук, до п’ятирічного віку — польський громадянин (теперішня Рівненська область, звідки він родом, до 1939 року входила до складу Польщі), нізащо не став би в догорбачовські часи членом Політбюро ЦК КПРС. При Горбачові уже міг би, але не побажав. Членом Політбюро став уродженець Донбасу Станіслав Іванович Гуренко.