Розділ без назви (32)

Вже одне це формально звільняло іншу сторону від її зобов’язань.

Мазепа був, схоже, переконаний, що його перехід з кількома тисячами козаків на бік Карла XII відведе від України кровопролиття, тому що цар не захоче в такий момент збільшувати кількість своїх ворогів.[63]

Усупереч чеканням Мазепи, народ його не підтримав. Докази, які здавалися йому такими очевидними, не викликали відгуку в простих людей, до яких він волав у своїх універсалах і прокламаціях. Образи народу не збігалися з образами старшини. Звертаючись до народу, треба пам’ятати про те, що найважливіше саме для народу, і не починати з ідеалів, які в нього на п’ятому чи сьомому місці. У Мазепі простий народ завжди бачив «ляха», що перейшов на московський бік заради особистих вигод. Для селян він був уособленням закріпачення, другим Самойловичем, тільки ще гіршим. Як ні при кому іншому, при Мазепі в Україні розвинулося кріпосне право. Ми не можемо засуджувати людей, які пам’ятали про його багатства і не згадували про щедрість і пожертви. Зате підтримали Мазепу запорожці, яких він усе життя не любив, вважаючи за «гультяїв».

Вісім місяців по тому шведська армія була розбита під Полтавою. На боці шведів боролися запорізькі козаки Костя Гордієнка, вірні Мазепі. На боці росіян — козаки нового гетьмана Івана Скоропадського і серед них, на чолі Охочекомонного полку, білоцерківський полковник Семен Палій, легендарний вождь двох народних протишляхетських повстань у Правобережжі, особистий ворог Мазепи. У деяких народних сказаннях Полтавська битва — це битва Палія з Мазепою.

Історія Мазепи — це насамперед трагедія, одна з тисяч українських трагедій. Бій де-небудь у Прикарпатті восени 1944 між червоноармійцями, що звільняють Україну, і повстанцями УПА — це продовження битви Палія з Мазепою. До таких трагедій не прикладеш оціночних категорій. Трагедія — це коли своя правда у кожної з сторін.

Російський поет Кіндратій Рилєєв вклав у вуста Мазепи саме цю думку:[64]

Спокоен я в душе своей;

И Петр, и я — мы оба правы.

Можна припустити, що Мазепа прагнув стати, і став на чолі України, маючи одну-єдину мету: з іноземною допомогою завдати поразки Росії, у якій він бачив, справедливо чи ні, зло і згубу України. «Заколот не може закінчиться вдало — у протилежному випадку його назвуть інакше». Але найцікавіше, що старий гетьман, можливо, усе-таки домігся свого. Якщо цар дійсно замишляв позбавити Україну її автономного статусу (це, щоправда, не доведено), то після подій 1708 — 1709 років він вважав за краще не ризикувати.

У наші дні заповзяте ставленя до Мазепи як до зрадника вже безглуздий анахронізм. Воно може свідчити про деяку щиросердечну незрілість, про звичку до одномірного світу «свій — чужий». Звідси усього крок до присвоєння собі монополії на любов до батьківщини. Це можна сказати і про тих, хто «погано ставиться» до Хмельницького. Таких менше, але є і вони.

На щастя, жодна ворожнеча не вічна. Якби Хмельницький знав, якими стійкими борцями за незалежність України згодом стануть греко-католики — ті самі уніати, проти яких він стільки боровся, він, можливо, дивився б на них не так непримиренно.

Добре, що наш Національний банк, з яким я часто бував не згоден з інших приводів, вмістив портрети двох цих людей на гривні. У нас люди все ще продовжують боротьбу проти пам’ятників і портретів. Але ніхто не буде рвати грошей на знак протесту. Бачачи Мазепу і Хмельницького у своїх гаманцях разом, наші люди звикають терпиміше ставитися до своєї історії, до її творців. Та, мабуть, і один до одного.