Розділ без назви (31)

Часто запитують: а чому Україна не була проголошена незалежною вже в XVIІ столітті, що зупинило гетьмана? Це питання хвилювало й одного з класиків української історичної науки, визнаного глави київської історичної школи Володимира Боніфат’євича Антоновича. Більше ста років тому в статті «Характеристика діяльності Богдана Хмельницького» він намагався відповісти на нього. На відміну від авторів, що бачили нездоланні зовнішні перешкоди на шляху до незалежності, Антонович побачив важливу внутрішню перешкоду: відсутність в українцях XVII століття прагнення до державного виокремлення.[50]

Якщо Антонович має рацію, і така внутрішня перешкода існувала, Хмельницький не міг не бачити її і не брати до уваги. Слова «Нам не можна більше жити без государя», з якими Хмельницький звернувся до Переяславської ради, підтверджують, що він ураховував її.

І дійсно, такі поняття, які сьогодні самі собою зрозумілі, як то «національна держава» і «національний суверенітет», були ще не дуже звичні для його століття. По-справжньому час цих понять у Європі прийшов уже після Великої Французької революції і наполеонівських воєн. А в XVII столітті уявлення про те, що суверенному князівству, королівству, гетьманству і т. д. цілком природно перебувати «під високою рукою» одного з великих монархів, здавалося абсолютно безперечним, добровільне підданство було узвичаєною формою волі. При цьому дане князівство, королівство, гетьманство зберігало свою правосуб’єктність з точки зору міжнародного права того часу. Не тільки в географічних межах досяжності гетьманства Хмельницького, але й у світі взагалі не було іншого сильного православного государя, не було такої православної країни, на яку можна було обпертися. Тепер ми розуміємо, що якимось надлюдським чуттям Богдан вибрав єдино правильний шлях.

Але на цей шлях він направив не той народ, що піднімав на повстання. Після шести років боротьби це був вже інший народ. Орест Субтельний стверджує: «Найважливіше досягнення Хмельницького полягало в тому, що в суспільстві, яке не має ні твердої впевненості в собі, ні навіть ясного усвідомлення своєї самобутності, гетьман розбудив приспану гордість, силу і волю до боротьби за свої інтереси».

Як зрозуміти, чому в той чи інший складний період історії саме ця, а не інша людина встає на вістря суспільно-політичного життя? На прикладі Богдана Хмельницького добре видно, що це визначається, крім якостей керівника, ще і почуттям впевненості у своєму призначенні, таємничою здатністю відчувати хід історії.

Гетьман зумів використати в тодішніх умовах багато чого з попереднього досвіду визвольного руху. Прагматизм, готовність до розумних компромісів і переговорів цілком природно поєднувалися в ньому з твердістю при звертанні до військової сили.

Богдан Хмельницький зумів угадати, куди рухається Україна кінця 40-х років XVII століття, уловити стрімке зростання національних і соціально-економічних протиріч, дійсний зліт масового невдоволення католицьким поневоленням. Нестерпний гніт панщини, релігійні утиски, сваволя «своєї» місцевої влади і грабіж орендарів підвели ситуацію до вибуху.

Це був дивний час. Історики підрахували, що українська визвольна війна була однієї із семи революцій, що відбувалися тоді в Європі. Серед них була й англійська революція. Показово, що в 1649 році керівництво Англії (де тільки що був страчений король і проголошена республіка) звернулося з відозвою до українського гетьмана, як до союзника в боротьбі із спільним ворогом, папським Римом. А в 1656 році Кромвель відправив на континент свого наближеного, генерала Джефсона, для встановлення зв’язку з Богданом Хмельницьким з метою створення «великої антиримської, антигабсбурзької й антиконтрреформаційної коаліції».

Український народ брав діяльну участь у пробудженні Європи, що вступала в новий період свого розвитку — період поступового утвердження буржуазних відносин і створення національних держав. Однак цьому періоду випало бути дуже довгим, лічені країни потрапили до першого ешелону. З різних причин в Україні не стало можливим реалізувати багато історичних шансів того часу.

Як відомо, після перемоги біля Жовтих Вод і Корсуня, з яких почалася національно-визвольна війна нашого народу, повстання стрімко охопило обидва береги Дніпра. Сам розмах боротьби швидко змінив її кінцеву мету. Мова йшла вже не про вирівнювання козаків з польським дворянством, а про звільнення України від іноземного ярма і про зміну сформованих соціально-економічних відносин. Одночасно з усуненням органів влади Речі Посполитої почалася заміна її адміністративно-територіальних одиниць на козацьку полкову систему, з’явилися власні державні установи. От чому очевидна і правомірна характеристика визвольної війни як національної революції.

Крім створення вільної держави в етнічних межах, ця революція була націлена на закріплення козацької власності на землю. Сьогодні ми б побачили в ній щось схоже із власністю фермерського типу. В історичній ретроспективі видно, що це були не просто два найважливіших, але і два взаємозалежних завдання. Наші класичні історики, захоплені сюжетною стороною подій (і справді безмежно яскравою), не приділили їм достатньої уваги.

Становлення України відбувалося у вкрай складних умовах. При створенні владних структур і налагодженні їхньої діяльності, особливо на звільнених окраїнних територіях, Богданові доводилося переборювати неймовірні перешкоди. Відтворюючи в масштабах України адміністративний устрій Запорізької Січі, Богдан Хмельницький не пошкодував зусиль, щоб забезпечити безвідмовність усіх ланок виконавчої влади знизу доверху, не забуваючи про зміцнення гетьманської влади, чого вимагали внутрішня і зовнішня обстановка того часу. «Статті про устрій Війська Запорізького», спираючись на які гетьман домагався від полкових і сотенних органів неухильного виконання своїх розпоряджень і указів, стали чимось на зразок адміністративної конституції України.

Хмельницький скликав Раду і сам активно брав участь в обговоренні і прийнятті рішень, сам вникав в організацію судочинства, фінансів, очолював військо, керував зовнішньою політикою, боровся із проявами сепаратизму.

Богданові знадобилися вся його мудрість і витримка, щоб опанувати ситуацію після заключення Зборовського і особливо Білоцерківського договорів з Польщею.

Здавалося, під ударами внутрішніх безладь і зовнішніх ворогів Україна загине. Однак гетьман зумів здолати ці труднощі. Визнавши, у явній і неявній формі, справедливість основних вимог селянства, він пом’якшив внутрішню напруженість, а після перемоги під Кийком зумів повернути втрачені було території.

Відновлення держави, спадкоємиці Древньої Русі, було, без сумніву, найбільшим політичним досягненням українського народу протягом XIV — XVII століть.

Усупереч відомій непослідовності і класовим пристрастям, у внутрішній політиці Богданової держави присутнє прагнення пом’якшити соціально-економічні протиріччя. Одним з мудрих і далекоглядних заходів гетьмана став розвиток інституту «охочих» козаків. Попри всі можливі застереження, його внутрішня політика в цілому відповідала інтересам практично всього населення.[51]

Звичайно, соціальні процеси не були ані прямолінійними, ані легкими. Спочатку було схоже, що козаки перетворюються на новий стан, хай і досить розмитий, але «покозачування» так і залишилося вельми неглибоким. Формування козачого стану, подібного до великоросійського на Дону, у самій Україні так і залишилося незавершеним (звинувачувати в цьому Богдана Хмельницького ми, звичайно, не маємо права). За півтора століття старшина остаточно улилася у всеросійське дворянство, а колишні козаки стали державними селянами.

Після провалу спроб перетягти на бік національно-патріотичних сил українське панство Богдан Хмельницький змінює своє ставлення до великого і середнього феодального землеволодіння. Не заохочує він і апетитів козацької старшини. Усі вони наділялися маєтками («ранговими маєтностями») лише на термін перебування у своєму чині. За період 1648 — 1655 років у документах не виявлено жодного універсалу, який закріплює рангові маєтки у власності козацької старшини, і знайдений всього один документ, що підтверджує право на володіння маєтком.[52]

Добре розуміючи, як багато значить в очах народу підтримка православ’я, гетьман зміцнював авторитет своєї влади в очах селян і козаків тим, що захищав земельну власність церкви, суворо караючи тих, хто зазіхав на церковне і монастирське майно чи землю.[53]