Розділ без назви (30)

Батько Богдана вірно служив польському королю, і в 1621 році, уже сотником, поліг у бою з турками під Цецорою, коли загинув цвіт польського війська на чолі з гетьманом Жолкевським (це був той самий Станіслав Жолкевський, що переможно вступав у Москву 4 липня 1610 року). У битві під Цецорою брав участь і Богдан. Він потрапив у полон, опинився в Константинополі, навчився турецької мови і східних звичаїв, що потім стало йому в пригоді. Через два роки він був викуплений (звичайна практика того часу), повернувся на батьківщину і записався в реєстрові козаки. Є відомості, що він організував кілька морських походів запорожців на турецькі міста. У 1629 році козаки під керівництвом Хмельницького вчинили наліт на околиці Константинополя і повернулися з багатою здобиччю.

У 1632 — 1634 роках Богдан бере участь у російсько-польській війні за Смоленськ — природно, на польському боці, і одержує від короля Владислава IV золоту шаблю за хоробрість. Завершивши бойову кар’єру, Хмельницький починає кар’єру адміністративну. У 1638 році він — генеральний писар Запорізького війська, це висока посада. Він не раз входив до складу депутацій до польського короля і польського сенату і сейму. Депутації приносили скарги на утиски, яких зазнають козаки від польських магнатів і влади, і вимагали своїх «прав і вольностей лицарських».

З королем знайти спільну мову було можна, але розраховувати на розуміння сейму і сенату не доводилося. Козача верхівка сподівалася на рівняння її в правах з польським панством. Ця надія змушувала її служити королю і проливати кров у війнах Польщі. Але варшавські аристократи жахалися від думки, що степові вихідці, «печеніги», будуть засідати разом з ними. У своєму осліпленні депутати наближали великі лиха Польщі.

Незважаючи на участь у цих антипольських депутаціях, Хмельницький не втратив довіри польського уряду і виконував його політичні доручення. У 1645 році він їздив до Франції, союзниці Польщі, де вів переговори про участь запорізьких козаків у війні проти іспанських Габсбургів. Незабаром 2400 «охочих» козаків відправилися до Франції й у складі військ принца Конде облягали Дюнкерк. Іноді пишуть, що Хмельницький сам брав участь у цій облозі.

Одного разу, коли Богдан був у Варшаві, на його маєток Суботово «зробив наїзд» («наїзд» — дуже старе слово) польський шляхтич Чаплинський зі своїми прихвоснями. Він забрав жінку, на якій овдовілий Хмельницький збирався одружитися, і обвінчався з нею за католицьким обрядом. За те, що огризнувся, десятирічний син Хмельницького був так жорстоко висічений, що на другий день помер. Позови до суду нічого не дали, це був польський суд. Тоді Хмельницький звернувся прямо до короля. Владислав IV мав необережність поставити у відповідь риторичне питання: «Чи до лиця звертатися зі скаргами тому, хто носить шаблю?»

Іноді кажуть, що Хмельницький не очолив би народної війни за незалежність України, якби не бажання помститися. Думаю, це не так. Історик Голобуцький (і не він один) установив, що Богдан почав підготовку повстання щонайменше роком раніше. Але, можливо, особиста трагедія додала йому палкої рішучості. Йому йшов уже шостий десяток — багато, за поняттями того часу Хмельницький зібрав у Чигирину таємну сходку з тридцяти вірних козаків і відкрив їм плани повстання. Сотник Роман Пешта, що брав участь у сходці, написав донос. Богдан був заарештований поляками, але зумів втекти на Січ, де його обрали гетьманом. Богдан привселюдно оголосив, що готує війну проти Польщі. До Січі стали стікатися люди. Козаки, переодягнені жебраками або прочанами, ходили по містах і селах, переконували пробиратися до Хмельницького. Поляки оголосили, що кожен утікач на Січ відповідає життям дружини і дітей, але це не допомогло.

Угода Хмельницького з кримським ханом забезпечила тили повстанців, і наприкінці квітня 1648 року вони виступили з Січі. Поляків у черговий раз підвела їхня легковажна зарозумілість. Коронний гетьман Потоцький вважав, що «соромно посилати велике військо проти якоїсь ницої зграї підлих хлопів». 5 травня «мале військо» поляків зазнало поразки в Жовтих Водах. 16 травня та ж доля спіткала головне польське військо в місті Корсуні. І саме в цей час умирає польський король Владислав IV. Поляки враз залишилися без короля, двох командуючих і цілої армії.

Наприкінці травня повстанці були в Києві. А вже на початку червня 1648 року Хмельницький надсилає до Москви царю Олексію Михайловичу першу грамоту з проханням прийняти Україну під владу «єдиного руського государа», щоб збулося «з давніх літ проречене пророцтво». «Бажали б ми собі самодержця такого в своїй землі, як ваша царська вельможність православний християнський цар». Чому саме в цей момент, на піку успіху? Отут є якась таємниця. Але напевно гетьман тисячу разів обміркував свій крок. Хоча Польща могла показатися зломленою, Хмельницький занадто добре знав цю країну і її менталітет, щоб повірити в можливість раз і назавжди позбутися від її домагань на Україну. Він знав бульдожу завзятість магнатів, яким одна лише їхня гординя не дозволить залишити Україну в спокої.

Повстання охопило весь правий берег Дніпра. Воно стало розгулом стихії, яка не милує нікого. Вікова ненависть виплеснулася назовні, кров лилася рікою.[40] Коли я чую, що Хмельницький зробив помилку, рушивши своє військо туди, тоді як його належало рушити сюди, що Хмельницький повинен був укладати не такий договір, а зовсім інший, що він даремно зробив так, а не так, я згадую іронію Руставелі: кожен снить себе стратегом, коли бій удалині. До того ж, критики Хмельницького не просто спостерігають його великий бій з боку, їм ще відомі і наступні події.

Але їм не може бути відомо все те, що бачив, знав і повсякденно був зобов’язаний враховувати гетьман. Кажуть, начебто з травня по вересень 1648 року він гаяв час даремно. Насправді він міг чекати дій Москви. Адже у своєму листі до царя Хмельницький переконував його, не упускаючи зручної нагоди, наступати на Польщу через Смоленськ, у той час як козаки рушать на неї з південного сходу. Тоді не було телебачення, і гетьман не міг довідатися з новин, що в Москві почався «соляний бунт», замість уряду Морозова прийшов уряд князя Черкаського, поспіхом скликають Земський собор, палають пожежі і царю не до Польщі.

Можливо й інше. Хмельницький мав право розраховувати, що Польща піде на необхідні їм поступки без нового кровопролиття, з одного страху перед Швецією. От-от повинен був бути підписаний Вестфальский мир, Швеція розв’язувала собі руки, і для протистояння цій країні Польщі конче була потрібна козацька дружба.

А може, Богданові важливіше було зупинити кривавий розгул у Правобережжі?

Або існували зовсім інші причини, розглянути які через три з половиною століття нам уже не дано.

У будь-якому випадку, стоячи все літо в Білій Церкві, Хмельницький зовсім не втрачав часу. Він упорядковував юрби бунтівників, перетворював їх на армію.

Польща все літо збирала шляхетське ополчення і зібрала 36 тисяч красенів, що хизувалися соболями, золотими шпорами, багатством упряжі й убрань. У табір біля ріки Пилявки кожен пан прибув з юрбою слуг і скринями срібного посуду. «Проти мужицької сволоти, — говорили пани, — не варто витрачати куль: ми їх батогами розженемо по полю!»

У вересні Хмельницький нарешті виступив у похід. Від першого ж натиску шляхетське ополчення кинулося бігти, покидавши дорогу зброю. Врятувало панів лише те, що козаки захопилися поділом нечуваної здобичі. «Чому Хмельницький не рушив відразу на Варшаву, а пішов на Львів?» — це питання, часом обурено, ставлять і сучасні історики, забуваючи про те, що Хмельницький пішов не просто на Львів, він пішов на Галичину, де жив свій народ. Наш історик Микола Костомаров (який теж вважав, що Хмельницький зробив «історичну помилку») писав: «Хмельницький міг би йти прямо на Варшаву, навести страху на всю Річ Посполиту, змусити панів погодитись на найбільші поступки; він міг би здійснити корінний переворот в Польщі, зруйнувати в ній аристократичний порядок, започаткувати новий порядок, як державний, так і суспільний». Так, міг. Але це означало б узяти на себе відповідальність за країну, якій він присягав і багато років вірно служив, але країну чужу. Хмельницький же хотів звільнити свою і відповідати за неї — перед нею і Богом.

Він присягнув новому польському королю Яну Казиміру і в січні 1649 року повернувся до Києва тріумфатором. Вся Україна розуміла, що повернення до того життя, яке було до повстання, неможливе. До Хмельницького стали прибувати іноземні посли, до нього зверталися як до государя суверенної країни.

І саме в цей час, на новому зльоті свого торжества, Богдан відправляє до Москви свого представника полковника Силуяна Мужиловського, щоб повторити прохання прийняти Україну під владу Росії і надати військову допомогу. Може, справа була в другому, а не в першому? Може, одержати військову допомогу було важливіше, ніж опинитися під владою країни, яка тебе виручить?

Прибули до Хмельницького і «комісари» польського короля. У присутності козацької ради вони вручили Богданові грамоту на гетьманство і гетьманську булаву, обсипану сапфірами. Рада закричала: «Навіщо ви, ляхи, привезли ці іграшки? Володійте собі своєю Польщею, а Україна нехай нам залишається!»

Хмельницький дав Польщі останній шанс зберегти Україну в складі Речі Посполитої, хоча і сам не вірив у такий шанс. Його умови були: київський митрополит одержує перше після католицького примаса місце в польському сенаті; усі посади на православних землях відходять до православних; уніатські церкви знищуються, костьоли поки що залишаються; козацький гетьман підкоряється безпосередньо королю, інших начальників над ним немає; маєтки і власність поляків в Україні зберігаються.[41]