Розділ без назви (29)

Русь, на відміну від більшості інших націй, що прийняли християнство, одержала Святе Письмо і церковну службу не на далекій латині, а в достатньо зрозумілому перекладі слов’янських апостолів Кирила і Мефодія. Це зробило наше православ’я набагато більш народною, домашньою релігією, ніж католицизм.[37]

Іноді я намагаюся подумки перенестися в часи Володимира Святого. Стародавні київські назви роблять історію живою. Народ київський був хрещений або в річці Почайні (нині пересохлій, на Оболоні) біля її впадіння в Дніпро, або в самому Дніпрі, і грецькі священики, яких привіз Володимир, стоячи на плотах, «давали цілим натовпам людей ім’я одного святого». У Києві є Аскольдова могила, гора Щекавиця, річка Либідь, Боричів узвіз, Половецька, Печенезька, Татарська вулиці, Золоті ворота. Наше тисячолітнє минуле залишається поруч з нами.

Чи чув Володимир про подорож Андрія Первозванного? Відповідно до переказу, апостол Андрій, улюблений учень Христа, проповідуючи Євангеліє «скіфам», піднімався вгору по Дніпру і раптом сказав своїм супутникам: «Чи бачите гори ці? Тут засяє благодать Божа і буде велике місто». Він водрузив на одній з гір хрест, після чого направився не куди-небудь, а до нинішнього Новгорода. Він був дуже здивований лазневими звичаями слов’ян і водрузив ще один хрест, над Волховом. До переказів про проповідь Андрія історики ставляться скептично, однак стародавні легенди, соромлячи маловірів, не раз виявлялися дуже точними. Так підтвердилося існування гомерової Трої, підтвердилися доколумбові плавання до Америки і багато чого ще.

Знав Володимир цей переказ чи ні, але в будь-якому випадку, саме Новгород (місто Володимиру не чуже) був хрещений другим після Києва, усього місяць по тому. Новгородці виявилися більш заскнілими у своєму поганстві. Добрині і Путяті довелося добре попрацювати, щоб загнати їх у Волхов.

Володимир сам їде до Ростово-Суздальської землі. Там він із двома єпископами хрестить жителів Суздальського ополля і закладає місто Володимир Заліський. Наступного літа у Ростові Великому він разом з митрополитом Михайлом хрестить місцевих жителів у Ростовському озері. Потім Володимир охрестив в Оці жителів Мурома. За Володимира були хрещені й інші частини Русі — де за його участі (Кривичська земля — нинішня Смоленщина і почасти Білорусія), де без. Москви тоді не було, а то б він охрестив і москвичів. Для сучасних росіян Володимир — такий же Хреститель, як і для нас, українців.

Ставши християнином, Володимир повністю змінився — або ж змінилися розповіді про нього. У розповідях ченців Володимир до водохрещення і Володимир після водохрещення — це дві абсолютно різних людини. Йому стала нестерпною будь-яка жорстокість. Якби Євросоюз існував уже тоді, Русь виявилася б зразком для бажаючих вступити до нього: з «Повести временных лет» ми знаємо, що за порадою херсонеських єпископів Володимир ненадовго вводив страту для розбійників, що лютували на дорогах, але незабаром його серце не витримало, і він скасував її. Страта була замінена вирою (штрафом).

Він відкрив багато шкіл. Правда, як стверджують літописці, матері, проводжаючи дітей до школи, спочатку плакали за ними, як за померлими. Володимир скликав людей з усього Києва, годував їх і напував, та ще велів розвозити частування для тих, хто не зміг з’явитися на князівський двір, він став «жебраколюбив», а також «приводив купецтво до найкращого стану».

Близько 1000 року Володимиром «посланы были в Рим, Персию, Палестину и Египет нарочные для описания земель тех, наук, нравов и тамошних правлений — таково-то далеко уже простиралось благонамерение великого Владимира для благоденствия своих подданных», — писав пізніший історик, що збирав крихти відомостей з переказів і житій святих володимирових часів. Неясні відлуння, що часто доносяться до нас без початків і кінців, проте малюють образ правителя, що випередив свій час. Будь-якому сучасному державному діячу було б про що з ним поговорити.

Володимир піднімається в нашій історії як людина, що визначила всю подальшу долю України в набагато більшій мірі, ніж хто-небудь ще. Якою важкою не виявилася б ця доля, вона занадто дорога мені, щоб бажати іншої. Упевнений, що з таким же почуттям згадують свого, нашого спільного, Хрестителя і росіяни.

Ярослав Мудрий

Ярослав Володимирович, на прізвисько Мудрий — син Володимира Великого. Думаю, це найрідший випадок у світовій практиці, щоб на купюрах різної вартості, але одного комплекту були зображені батько і син. Ярослав потрапив сюди не тому, що вибір був малий, а тому що в будь-якій напівдюжині наших національних героїв без нього ніяк не обійтися.

Пролог його життя — справжній шекспірівський сюжет (ними взагалі буяє наша історія аж до ординського завоювання). Простір для творчості тим більший, що занадто багато неясного. Те, що він син Володимира, відомо, але хто була мати? Чи син він знаменитої красуні, полоцької князівни Рогнеди? Одні автори твердять, що син, інші сумніваються.

Рогнеда була зарученою з братом Володимира, великим князем київським Ярополком. Але час Ярополка минав — на нього йшов від Новгорода Володимир (ще язичник) з новгородським військом і варязькими найманцями. Полоцьк був у нього на шляху, і він посватався до Рогнеди. Горда Рогнеда відкинула його. Ображений був не тільки Володимир, вважав себе ображеним і супутник його дядько Добриня. Вони взяли Полоцьк приступом, убили батька Рогнеди і двох її братів. Справа для тих часів і звичаїв нерідка. Після цього Володимир одружився з Рогнедою, назвавши її Гориславою.

Доля Рогнеди-Горислави сумна. За найбільш відомою версіею, у неї було від Володимира три сини і дві дочки. Але вона все одно мріяла убити чоловіка, і одного разу занесла над ним, сплячим, ніж. Володимир прокинувся і перехопив її руку. Він велів їй одягтися в шлюбне убрання і чекати смерті. Рогнеда так і зробила, але вийшов їхній десятилітній син Ізяслав, майбутній князь полоцький, з оголеним мечем — захищати матір. Володимир простив Рогнеду.

Незабаром після цього Володимир хрестився в Херсонесі, його язичеські шлюби стали недійсні, і він дав Рогнеді дозвіл вийти заміж за одного з вельмож. Та сказала, що віддає перевагу монастирю. Вражений маленький Ярослав, почувши ці слова, встав, говорить літопис, і пішов, а до того не міг ходити. Рогнеда дійсно відійшла до монастиря під ім’ям Настасії.

Володимир поділив Русь між численними синами від п’яти дружин, визначивши, де кому «сидіти». Сам він залишався в Києві, а Новгород, як другу столицю, віддав старшому сину, Вишеславу. Ярославові дістався Ростов Великий. У 60 «поприщах» від Ростова, при впадінні Которослі у Волгу, «бысть селище, рекомое Медвежий угол», де жили «человецы поганыя веры — языцы, злы сущи» і «не хотяху креститися». Ярослав прийшов туди з епіскопом і священиками, але язичники «напусти от клети люта зверя и псов». Ярослав (кульгавий, між іншим!) розсік невідомого звіра сокирою, а пси «неприкоснувшася никомуждо». У цьому місці Ярослав заклав місто, майбутній Ярославль.

Незабаром у Новгороді помер Вишеслав, і Володимир «садовить» Ярослава в Новгород. Тут молодий князь показав себе сепаратистом. Бачачи, що новгородці хочуть того ж, він вирішив стати незалежним государем великої Новгородської землі й у 1014 році відмовився відправити 2000 гривень до київського «союзного бюджету» (між іншим, тодішня гривня — це близько 200 грамів срібла). Довідавшись про це, його старий батько, що дорожив єдністю Русі, наказав: «Теребите путь и мостите мосты». Він вирішив особисто покарати сина, але під час підготовки походу помер.

Старшим у роді залишився Святополк, дядько Ярослава; він і зайняв київський престол. Але кияни його не любили, а любили князя Бориса, що перебував тоді у поході проти печенігів. Бачачи це, Святополк (прозваний пізніше Окаянним) вирішив усунути взагалі всіх князів-суперників. З різницею в два тижні його люди убили спершу Бориса, а потім Гліба.

Події в Києві розбудили в Ярославі державника. З військом у сорок тисяч новгородців він рушив на Святополка. Почалася багаторічна боротьба за Київ. Ворогами Ярослава в цій боротьбі були спершу Святополк Окаянний зі своїм тестем, польським королем, а потім власний молодший брат, Мстислав Тмутараканський. Ярослав не раз відступав до Новгорода, але знову і знову відновлював натиск. Кажуть, майбутнє має свою тінь. Передвіщаючи розділи України в XVII столітті, Мстислав і Ярослав розділили свої володіння в 1026 році по Дніпру. Ярославу дісталося Правобережжя з Києвом, а Мстиславу — Лівобережжя з Черніговом. Тільки в 1036 році Ярослав став «самовластцем земель русских». Непідвладною йому залишилася, по іронії долі, лише Полоцька земля — батьківщина його матері.