Розділ «6. ГІДРОСФЕРА»

Середня добова температура повітря взимку коливається від -3 до -40 °С, а влітку від 0 до +10 °С. Найнижчі температури (—53 °С) формуються над Арктичним басейном, протоками Канадського Арктичного архіпелагу та морями Карським і Лаптєвих. Над центральною частиною Арктичного басейну стовпчик термометра не піднімається вище +8 °С. У прибережних районах повітря часом прогрівається до +28 °С. Характерною особливістю термічного режиму атмосфери над океаном є інверсія, коли температура з висотою не падає, а підвищується, що не спостерігається в інших океанах. Лише на висоті кількох сот метрів установлюється нормальний розподіл температури.

Абсолютна вологість повітря в Арктиці через низькі температури дуже мала. Відносна вологість, навпаки, дуже висока: 95—97 % улітку, 75—85 % узимку. З високою відносною вологістю пов'язані часті тумани, які іноді тримаються 4—5 діб. У середньому за рік в Арктиці буває до 140 днів з туманами. Найбільше їх у літні місяці (липень — серпень).

Хмарність досить велика. В літню пору вона скрізь становить 8 балів, а в районі полюса — 9,5 бала. Взимку хмарність зменшується до 4— 5 балів. Хмари низькі, переважно шаруваті та шарувато-купчасті.

Атмосферні опади бувають протягом усього року і становлять 75—285 мм. Розподіл опадів загалом має зональний характер. Найменше їх у районі полюса (5—10 мм на місяць) — адже там переважає антициклональна погода. На південь кількість опадів збільшується, досягаючи на узбережжі 20—40 мм на місяць. Випадають вони переважно у твердому стані, формуючи на поверхні криги сніговий покрив висотою 30—35 см. Часті хуртовини й тороси спричинюють нерівномірне його залягання. Влітку сніг тане або сходить зовсім. У районі полюса він лежить до 320 днів, а в районі сезонної криги — 60—70 діб. Випаровування з поверхні океану незначне: 60 мм поблизу полюса, 100 мм у прибережній зоні. У Норвезькому морі під впливом теплої течії випаровування збільшується до 1000 мм. У цілому над океаном опади переважають над випаровуванням.

Гідрологічні особливості Ізольованість Північного Льодовитого океану, постійна суцільна крига, а також великий стік прісних річкових вод істотно впливають на перебіг гідрологічних процесів.

Крижаний покрив ізолює водну поверхню від атмосфери, тому атмосфера не має вирішального значення у формуванні водних мас та їхньої циркуляції. Головним циркуляційним фактором є надходження води з Атлантики і Тихого океану, а також материковий стік. Ця вола разом із вологою від опадів компенсує витрату води, що виноситься течіями в Атлантичний океан. Притік атлантичних, тихоокеанських і материкових вод формує систему океанічних течій. Головна Трансарктична течія зароджується в районі Чукотського моря і широкою смугою рухається через Північний полюс до східних берегів Гренландії. Тут вона підсилюється вітрами з острова і далі вже пливе як Гренландська холодна течія. Між Аляскою і Трансарктичною генеральною течією виникає місцевий антициклональний кругообіг, що приблизно відповідає улоговині Бофорта. Другий кругообіг циклональний. Він утворюється на захід від цієї основної течії та охоплює акваторію до Північної Землі. Можливо, що в утворенні цих кругообігів провідну роль відіграють конфігурація берегів і рельєф дна.

Припливні явища підсилюються припливною хвилею з Атлантичного океану. Вздовж берегів морів діють напівдобові й неправильні припливи з амплітудою до 1 м, але в кількох затоках вона досягає б м.

У водному балансі океану визначальним є обмін водою з Атлантичним океаном. У нього надходить близько 251 000 км3 води, трохи більше її відпливає — 277 000 км3, 30 000 км3 припливає з Тихого океану.

Солоність поверхневих вод порівняно з іншими океанами найменша (30,6—30,9 ‰) і лише поблизу островів Північна Земля та Шпіцберген підвищується до 32,8—33,2 ‰. З глибиною солоність зростає і на глибині 2000 м становить 34,0 %о. Така солоність характерна для всієї товщі глибинних вод, вона близька до середньої солоності Світового океану.

Температура води визначається балансом тепла. На поверхні океану вона скрізь мінусова (-1,8 °С), лише в приатлантичній частині додатна. З глибиною температура підвищується до —0,6, -1,8 °С, а нижче 400 м знову падає нижче -0,6 °С. Такий теплий термоклин серед холодних вод Арктики зумовлений надходженням теплих вод Атлантики, котрі, як солоніші й густіші, занурюються під розпріснені поверхневі води.

Низькі температури води забезпечують високу розчинність кисню. Багаті на кисень води Канадського Арктичного архіпелагу. Насиченість вод киснем у цьому районі досягає (80 %, місцями більше. З глибиною вміст розчиненого кисню інтенсивно зменшується, і насиченість ним знижується до 80 %.

Серед мікроелементів особливе значення мають сполуки фосфору, азоту і кремнію, оскільки вони виконують важливі біологічну та біохімічну функції. Найменший вміст біогенних елементів характерний для приатлантичної частини океану. У при тихоокеанському районі вміст біогенів підвищується. В центральній частині океану в окремі роки глибинні води піднімаються до поверхні, ви носячи з собою значну кількість кремнію та фосфатів.

Водні маси. Основна маса води Північного Льодовитого океану — це фізично й хімічно видозмінена вода Атлантики. Як відомо, водну масу умовно поділяють на поверхневу і глибинну. При докладнішому розгляді вирізняють під поверхневу, проміжну, глибинну і придонну води.

Поверхневі води — шар води завтовшки 50— 100 м з активним перемішуванням, значним проникненням світла, коливанням температури в межах від -1,0 до -1,6 °С, солоності від 30 до 33,5 %о, малим випаровуванням, вмістом газів.

Підповерхневі — ще холодніші (до — 1,8 °С) і солоніші (33,6 ‰) води. Утворюються при перемішуванні поверхневих вод із водами проміжного шару. Вони залягають на глибині від 25 до 250 м.

Проміжні — це води атлантичні, що приносяться через Норвезьке море течіями і мають температуру до +2 °С і солоність 35,7—36,0 ‰. Вони знаходяться на глибині від 100—250 до 750-900 м.

Глибинні води формуються в Гренландському морі. Взимку вони переливаються через своєрідний поріг між Гренландією та Шпіцбергеном і суцільним потоком прямують у море Бофорта, досягаючи його через 12— 15 років.

Донні — малорухомі, застійні, практично не беруть участі в загальній циркуляції. Нагромаджуються на дні улоговин Нансена, Амундсена, Канадській.

У поверхневих водах за гідрохімічними ознаками виокремлюють шість типів водних мас: шпіцбергенський, канадсько-гренландський, північноземельський, врангелівський, канадський, центральний. Перші два типи формуються переважно з вод атлантичного походження. Вони найсолоніші, містять небагато біогенів і кисню.

Гідрохімічні характеристики врангелівського і канадського типів формуються водами, що надходять із Канадського Арктичного архіпелагу, морів Бофорта і Чукотського. Спільними рисами цих типів вод є низька солоність, висока насиченість киснем і підвищений вміст біогенних елементів.