Розділ 55 Прив’язаність

Всі полегшено зітхнули.

— Але вона дуже налякана і не розуміє, де вона, — попередила я. — Не може згадати власного імені. З нею працює Док. Коли вона всіх вас побачить, мабуть, злякається ще більше. Постарайтеся не робити різких рухів і не галасувати, гаразд?

— Добре, — прошепотіло кілька голосів.

— І ще одне. Джебе, будь ласка, заберіть рушницю. Та жінка досі боїться людей.

— А… гаразд, — відповів Джеб.

— Боїться людей? — пробурмотів Кайл.

— Ми ж погані, чи ти забув? — мовив Іян і стиснув мою руку.

Я потиснула його пальці, радіючи його дотику. Скільки часу мені ще залишилося відчувати тепло людської долоні? Коли я йтиму цим тунелем востаннє? Може, зараз?

«Ні, ще ні», — прошепотіла Мелані.

Раптом я затремтіла. Іян знову потиснув мою долоню, і Джаред також.

Ми йшли мовчки.

— Кайле? — почувся тоненький голосок Сонні.

— Так?

— Я не хочу назад до ведмедів.

— А ти й не повинна туди летіти. Можеш вибрати якесь інше місце.

— Але чому мені не можна залишитися тут?

— Просто не можна — і все. Вибач, Сонні.

Її дихання стало уривчастим. Я раділа, що ми йшли в абсолютній темряві — ніхто не помітив сліз, що котилися з моїх очей. Обидві руки були зайняті — тож сльози просто крапали мені на футболку.

Ось і кінець тунелю. З лікарні лилося сонячне світло, відбиваючись від танцюючих у повітрі порошинок. Зсередини долинало приглушене бурмотіння Дока.

— Дуже добре, — мовив він. — Продовжуйте згадувати деталі. Ви вже згадали адресу — скоро прийде й ім’я. Як ви почуваєтеся? Так не болить?