Розділ 44 Зцілення

— Ах, — болісно хапнув він ротом повітря. — Я тобі пів-обличчя зніс. Вибач.

— Ні, це добре. Добре. Поїхали.

— Правильно.

Голос Джареда був досі слабкий, але він обережно всадовив мене на сидіння, а тоді машина під нами затуркотіла.

Крижаний вітер бився в обличчя, кусав поранену щоку. Я й забула, як дме з кондиціонера в машині.

Я розплющила очі. Ми їхали вниз гладкою ґрунтівкою. Це була неприродна гладінь — мабуть, її спеціально рівняли. Дорога звивалася, немов змія поміж кущів. Видимість була невелика.

Опустивши дашок від сонця, я подивилася в дзеркало. В тьмяному світлі місяця моє обличчя здавалося чорно-білим. Права щока чорна, кров стікає по підборіддю, по шиї й просочується в мою нову чистеньку футболку.

У шлунку замлоїло.

— Молодець, — прошепотіла я.

— Дуже болить?

— Не дуже, — збрехала я. — Тим паче, це не триватиме довго. Скільки ще до Тусона?

Саме тоді ми виїхали на асфальт. Дивно, але щойно я побачила його, моє серце почало шалено калатати. Джаред зупинився в кущах, виліз із машини, відчепив ланцюги та брезент від бампера й закинув їх у багажник. А тоді уважно вивчив шосе, чи немає попереду машин, і його рука потягнулася до перемикача фар.

— Зажди, — прошепотіла я. Говорити голосніше я не могла — тут я почувалася в небезпеці.— Давай я поведу.

Він здивовано подивився на мене.

— Я не можу просто прийти в лікарню. Це викличе забагато підозр. Я повинна сама приїхати на машині. А ти заховайся ззаду й кажи, куди їхати. Там є чим накритися?

— Гаразд, — мовив Джаред неохоче, дав задній хід і знову заїхав у кущі.— Добре… я заховаюся. Але якщо ти завезеш нас не туди…

«Ох!» — його недовіра ранила Мелані не менше, ніж мене.

— Тоді пристрелиш мене, — мовила я впевнено.

Джаред мовчки вийшов із машини, не заглушивши двигуна. Я сіла за кермо. Хряснули дверцята багажника. Джаред умостився на задньому сидінні, тримаючи під рукою плед.

— Поверни праворуч, — звелів він.