Розділ 42 Примус

Стояти тут… Простіше сказати, ніж зробити. Мені хотілося бігти за ним, подивитися, що він збирається робити. Слід було все обговорити, обдумати. Та хіба я маю час! На мене чекає Джеймі з тисячею запитань, на які у мене немає відповіді. Ні, він чекає не на мене; він чекає на Мелані. Що я накоїла? Невже вона справді померла?

«Мел, Мел, Мел, повернись! Мелані, ти потрібна Джеймі. Не мені — Джеймі. Він хворий, Мел. Мел, ти чуєш? Джеймі хворий!»

Я балакала сама до себе. Ніхто мене не чув.

Руки тремтіли від страху чи стресу. Я б не змогла чекати тут довго. Я відчувала, як тривога наростала в мені: ще трохи — і лусну.

Зрештою до мене долинули кроки. І голоси. Іян когось привів. Я не знала, що діяти.

— Уяви, що це… експеримент, — мовив Іян.

— Ти при здоровому глузді? — запитав Джаред. — Це якийсь ненормальний жарт?

Усередині все перевернулося.

Мене мають захлиснути емоції. То ось що Іян мав на увазі!

В обличчя вдарила кров палюча, немов гарячка Джеймі. І що тільки Іян зі мною робить? Мені кортіло втекти, сховатися десь далеко-далеко, де мене ніколи б не знайшли навіть із сотнею ліхтарів. Але ноги підгиналися, я не могла зрушити з місця.

В кінці тунелю з’явилися Іян і Джаред. Обличчя Іяна було кам’яне; він мало не штовхав Джареда в плечі, а той витріщався на нього зі злістю й сумнівом в очах.

— Сюди, — заохочував Іян, підштовхуючи Джареда ближче до мене.

Я приросла спиною до стіни.

Джаред побачив мене, моє перекошене обличчя — і став як стій.

— Вандо, що тут діється?

Я поцілила в Іяна сповненим докору поглядом і спробувала підвести очі на Джареда. Але марно. Натомість я втупилась у його ноги.

— Я загубила Мелані,— прошепотіла я.

— Ти її загубила!

Я безпорадно кивнула.

— Як це сталося? — запитав він злісно.