Розділ 42 Примус

Іян відчув, коли я здалася. Він чекав цього моменту — мабуть, я переоцінила тілесний потяг. Коли мої обійми ослабли, він гойднувся назад, але не відсторонив обличчя: кінчик його носа досі торкався мого.

Я опустила руки, а Іян глибоко вдихнув. Тоді повільно розімкнув обійми й поклав руки мені на плечі.

— А тепер поясни, — мовив він.

— Її немає,— прошепотіла я, досі важко дихаючи. — Я не можу її знайти. Навіть тепер.

— Мелані?

— Я її не чую! Іяне, як мені повертатися до Джеймі? Він зрозуміє, що я обманюю! Як мені йому сказати, що я втратила його сестру? Іяне, він хворий! Хіба я можу сказати йому таке?! Він засмутиться, а йому треба боротися з хворобою!

Іян поклав пальці мені на вуста.

— Ш-ш-ш. Добре. Давай усе обміркуємо. Коли ти чула її востаннє?

— О, це було одразу ж потому, як я побачила… в лікарні. Вона намагалася їх виправдати… а я крикнула на неї… і звеліла забиратися геть із моєї голови! Відтоді я її не чула. І не можу її знайти!

— Ш-ш-ш, — мовив він знову. — Заспокойся. Гаразд. Тобі треба вирішити, чого ти хочеш насправді. Я знаю, що ти не хочеш засмучувати Джеймі, але він усе одно одужає. Тож подумай — може, ліпше, якщо…

— Ні! Я не можу знищити Мелані! Не можу. Це неправильно! Тоді я також перетворюся на чудовисько!

— Добре, добре! Гаразд. Ш-ш-ш. Отже, нам треба її знайти.

Я нетерпляче кивнула.

Іян глибоко вдихнув.

— Значить, треба, щоб тебе… захлиснули емоції, так?

— Не розумію, що ти маєш на увазі.

Взагалі-то я здогадувалася, просто боялася визнати.

Поцілувати Іяна — це одне. Приємно, від цього поцілунку можна було б навіть отримати насолоду, якби я так не хвилювалася. От і все… Але піти на більше… свідомо… Чи зможу я? Мел оскаженіла б, якби я використала її тіло з такою метою. Невже це єдиний спосіб її відшукати? А Іян? Він на таке не заслуговує.

— Зараз повернуся, — пообіцяв Іян. — Стій тут.

Він притиснув мене до стіни, ніби наголошуючи, щоб я стояла саме тут, і пірнув у темний коридор.