Розділ 39 Занепокоєння

— А відколи це люди стали справедливими?

— І то правда.

— До того ж вона б радо познущалася з тебе, якби я дозволила.

Іян засміявся.

— Я радий за Лілі й Веза. А ти?

— Звісно. Вони обоє здаються такими щасливими! Приємно.

— Приємно, що Вез зрештою її домігся. Це вселяє надію, — з цими словами він підморгнув мені.— Як гадаєш, Мелані сильно розсердиться, якщо я поцілую тебе просто зараз?

Я завмерла і глибоко вдихнула.

— Мабуть.

«Отак!»

— Та точно.

Іян зітхнув.

Саме в цю мить до нас долинув голос Веза. Він залунав із кінця тунелю і почав наближатися.

— Вони повернулися! Вандо, вони повернулися!

Я рвонула з місця і мало не збила Веза з ніг. За спиною Іян бурмотів щось про даремно витрачені зусилля.

— Де вони? — кричала я.

— На майдані.

Я знову рвонула вперед. Опинившись у великій печері з грядками, я роззирнулась — і одразу їх помітила. Джеймі стояв біля входу в південний тунель.

— Привіт, Вандо! — крикнув він і помахав рукою.

Труді тримала його за руку, поки я оббігала поле, так наче намагалася не пустити до мене. Зрештою я обняла його за плечі й притягнула до себе.