Розділ 36 Довіра

Іян пирхнув.

— Давай, Іяне, — заохотив його Джеймі.

— Я хочу подивитися, — мовила я. — Але гра буде… нудною, якщо одна з команд матиме завелику перевагу.

— Вандо, — зітхнув Іян. — Чесно, в житті не бачив такого невмілого брехуна, як ти.

Попри це, Іян підвівся й разом із Везом почав розминатися.

Пейдж установила ворота — чотири ліхтарі.

Я спробувала звестися на ноги — адже опинилася в самому центрі поля. У тьмяному світлі ніхто мене й не помітив. У печері панував піднесений настрій, підсилений очікуванням. Джеб мав рацію. Хай як дивно, та людям справді потрібна розрядка.

Я насилу стала на всі чотири, підтягнула здорову ногу вперед й оперлася на хвору. Як боляче! Спробувала перевалитися на здорову ногу. Та через надмірне навантаження на хвору ногу я не втримала рівноваги.

Дужі руки зловили мене, перш ніж я гепнулася долілиць. Я сумно підвела погляд, щоб подякувати Іянові…

Слова застрягли в горлі, коли я побачила: мене тримають Джаредові руки.

— Можна було просто попросити про допомогу, — мовив він буденно.

— Я… — я прочистила горло. — Треба було. Та я не хотіла…

— Привертати до себе увагу? — в словах Джареда звучала щира цікавість. І жодних звинувачень. Він допоміг мені дошкутильгати до виходу з печери.

Я хитнула головою.

— Я не хотіла… щоб хтось робив щось із ввічливості, проти волі…— то було не зовсім точне пояснення, але Джаред, здається, зрозумів мене.

— Не думаю, що Джеймі чи Іян відмовилися б тобі допомогти.

Я озирнулася на них через плече. В напівтемряві вони навіть не помітили, що я зникла. Вони відбивали м’яч головами і розреготалися, коли той влучив Везу в обличчя.

— Їм весело. Не хотілося їх відривати.

Джаред зазирнув мені в обличчя. Я зрозуміла, що закохано всміхаюся.

— Хлопець тобі справді не байдужий, — мовив він.