Розділ 34 Похорон

— Болісний?

Чого це він так сильно здивувався? Хіба в людей це не болісно?

«Чоловіки!» — пирхнула Мелані.

— Нестерпний, — мовила я. — Ми всі пам’ятаємо, щó відчували наші матері.

Док заворожено чухав підборіддя.

— Цікаво, яким шляхом проходила еволюція… яка створила суспільство-вулик із матками-самогубцями… — думки його були далеко.

— Це альтруїзм, — пробурмотів Вез.

— Гм, — мовив Док. — Саме так.

Я заплющила очі, шкодуючи, що так багато розпатякала. У голові паморочилося. Від утоми чи від рани на голові?

— Ох, — спам’ятався Док. — Ти спала ще менше, ніж я, правда ж, Вандо? Час тобі відпочити.

— Я в нормі,— пробурмотіла я, але очей не розплющила.

— Чудово, — стиха буркнув хтось. — У нас тут оселилася матка-інопланетянка… Яка щомиті може луснути й розсипатися на мільйон нових блощиць.

— Ш-ш-ш.

— Вони вам не нашкодять, — відповіла я невідомо кому, не розплющуючи очей. — Без тіл-носіїв вони швидко загинуть, — я здригнулася, помисливши немислиме горе. Мільйон крихітних безпомічних душ, маленьких срібних немовлят марніють…

Ніхто не відповів, але полегшення відчувалося фізично.

Я була така втомлена, що навіть не зважала на те, що Кайл лежить усього за якихось три фути від мене. Не зважала на двох чоловіків, які одразу б стали на його бік, якби він отямився. Не зважала ні на що — просто хотіла спати.

Звісно, саме в ту мить і прокинувся Волтер.

— Ох, — ледь чутно застогнав він. — Гледді?

Відлунням застогнавши, я перекотилася до нього. Від болю в нозі я аж здригнулася, але без цього дотягнутися б не змогла. Нарешті я стиснула його долоню.

— Я тут, — прошепотіла я.