Розділ 34 Похорон

— Вандо? — прошепотів хтось і торкнувся моєї здорової щоки.

Очі розшукали Іянове бліде обличчя, яке схилилося наді мною.

Його рука була холодніша за бриз, але повітря було таке сухе, що мені стало приємно. Де я?

— Вандо? Ти прокинулася? Більше чекати не можна.

Він шепотів, тож і я прошепотіла у відповідь:

— Що?

— Вже починається. Я знав, що ти також захочеш бути присутня.

— Ну, як там вона? — почувся голос Джеба.

— Що починається? — запитала я.

— Похорон Волтера.

Я спробувала сісти, але тіло не слухалося. Іянова рука ковзнула до мого чола, не дозволяючи підвестися. Я все одно вертілася, намагаючись роззирнутися…

Ми були не в печерах.

Не в печерах.

Ліворуч, немов мініатюрна гора, височіла купа валунів, поросла низьким чагарником. Праворуч простягалася безмежна, скільки сягало око, пустеля, яка зникала в темряві. Я глянула вперед і зауважила купку людей — просто неба їм було ніяково. Я точно знала, як вони почувалися: вразливими.

Я знову спробувала підвестися. Хотілося наблизитись, побачити все на власні очі. Іянова рука стримала мене.

— Легше, — мовив він. — Навіть не пробуй підводитися.

— Допоможи мені,— благала я.

— Вандо?

До мене долинув голос Джеймі, а тоді я побачила і його самого — короткий чубчик розмаявся на вітрі, поки Джеймі біг до мене.

Пальці пробіглися краєм матраца піді мною. Як я потрапила сюди, невже я спала під зірками?