Розділ 9 Відкриття

Я зітхаю.

— Може, дядько розповів усе тітці Меґґі? Може, вона знає більше?

— Можливо, — каже він, не відриваючи погляду від зиґзаґів дядька Джеба…

А тоді Мелані показала мені дуже давній спогад — такий старий, що геть затерся в її пам’яті. Я неабияк здивувалася, збагнувши, що вона зіставила ці два спогади — старий і свіжий — зовсім недавно, вже коли я була в її тілі. Ось чому орієнтири й вислизнули з-під її пильного контролю, незважаючи на те, що були одним із найцінніших її секретів. Просто відкриття було надто раптовим.

У тому розмитому ранньому спогаді Мелані сидить у батька на колінах, тримаючи той-таки фотоальбом, тоді ще не такий пошарпаний. Її ручки малесенькі, пальчики коротенькі. Дуже дивно пригадувати дитинство мого тіла.

…Альбом розгорнутий на першій сторінці.

— Пам’ятаєш, де це? — запитує тато, показуючи на стару сіру світлину згори на сторінці. На тлі решти фотокарток ця здається неймовірно ветхою — ніби вона тоншала, і тоншала, і тоншала, відколи якийсь прапрапрадід вперше взяв її до рук.

— Це батьківщина Страйдерів, — відповідаю я, повторюючи, як мене вчили.

— Правильно. Це старе ранчо Страйдерів. Ти була тут одного разу, але б’юся об заклад, нічого не пам’ятаєш. Тобі тоді було, здається, вісімнадцять місяців, — тато сміється. — Ця земля споконвіку належала Страйдерам…

А потім — сама світлина. Фотокартка, на яку Мелані дивилася тисячу разів, але ніколи по-справжньому не бачила. Чорно-біла, посіріла від часу. Вдалині, на тому боці безлюдного поля, простенький дерев’яний будиночок, на передньому плані — огорожа з тонких жердин, кілька кінських силуетів між парканом і будинком. А на задньому плані — чіткі знайомі контури…

Згори на білому полі напис олівцем: «Ранчо Страйдерів у ранковому затінку, 1904 рік…»

— Пік Пікачо, — тихо промовила я.

«Вони повинні були здогадатися, навіть якщо і не знайшли Шерон. Я знаю, Джаред зведе все докупи. Він кмітливіший за мене, і в нього є ця фотокартка. Мабуть, він розгадав загадку ще й раніше за мене. І зараз він зовсім близько…»

Ця думка переповнила Мелані такою тугою і жагою, що чорна стіна в голові зненацька відступила.

Нарешті я побачила, як усе відбувалося. Як Мелані, Джаред і Джеймі обережно перетинали країну на своєму непримітному краденому автомобілі, незмінно поночі. Дорога забрала декілька тижнів. А далі Мелані пішла сама, залишивши рідних за містом у ліску, що так відрізнявся від порожньої пустелі, до якої вони звикли. Холодний ліс, у якому мали ховатися й чекати Джаред і Джеймі, здавався безпечнішим — тому що його пишні віти ховали краще, ніж пустельні колючки, — але водночас тривожнішим — через незнайомі запахи і звуки.

Розставання — спогад настільки болісний, що ми перестрибнули через нього із завмиранням серця. А потім — занедбана будівля, в якій Мелані ховалася, спостерігаючи за будинком навпроти. Там, у його стінах або в потаємному підвалі, вона сподівалася відшукати Шерон.

«Не варто було тобі це показувати, — ледь чутно подумала Мелані. Вона втомилася — атака спогадів і погрози виснажили її.— Ти все розбовкаєш. Уб’єш і її також».

— Так, — уголос мовила я. — Мушу виконати свій обов’язок.

«Навіщо? — пробурмотіла вона майже дрімотно. — Яке тобі від того щастя?»

Я не хотіла з нею сперечатися, тому нічого не відповіла.