Розділ 9 Відкриття

Навіть зараз у його голосі звучить посмішка.

— Я бачила тебе ще до того, як ти зробив перший крок, — не обертаючись, мовлю я. — У мене очі на потилиці.

Теплі пальці проводять по моєму обличчю від скроні до підборіддя, залишаючи по собі вогняну доріжку.

— Ти схожа на лісову фею, що ховається поміж дерев, — шепоче Джаред мені на вухо. — На лісунку. Таку прегарну, яка буває лише в казці.

— Треба насадити коло хижки побільше дерев.

Він хихикає, і від цього звуку мої очі й губи мимоволі розтягуються в усмішці.

— Не обов’язково, — каже він. — У тебе завжди такий вигляд.

— Сказав останній чоловік на Землі останній жінці напередодні розлуки.

Поки я говорю, моя усмішка в’яне. Сьогодні усмішки не тримаються.

Джаред зітхає. Попри холодне лісове повітря, його подих зігріває мені скроню.

— Джеймі може не сподобатися твій натяк.

— Джеймі ще дитина. Будь ласка, бережи його.

— Давай домовимося, — каже Джаред. — Ти бережеш себе, і я обіцяю зробити все можливе. А інакше діла не буде.

Звичайнісінький жарт, але мені зовсім не смішно. Щойно ми розійдемося, не буде жодних гарантій.

— Що б не сталося, — наполягаю я.

— Нічого не станеться. Не хвилюйся.

Ці слова майже безглузді. Марнування зусиль. Але нехай балакає — я залюбки послухаю його голос.

— Гаразд.

Джаред розвертає мене обличчям до себе, і я схиляю голову йому на груди. Його запах не можна ні з чим порівняти. Він єдиний, унікальний, наче запах ялівцю чи дощу в пустелі.

— Ми не втратимо одне одного, — обіцяє він. — Я будь-що знову тебе відшукаю… — Джаред є Джаред — не може залишатися серйозним більш ніж на одну-дві секунди. — Хай де б ти заховалася. У хованки мене ніхто не переграє.