Розділ 9 Відкриття

— Рахую до десятьох.

— Цур не підглядати.

— Почали, — бурмочу я, стримуючи сльози.

— Не бійся. Усе буде гаразд. Ти сильна, швидка, розумна, — мовить Джаред, переконуючи і себе також.

Навіщо я його залишаю? Так мало шансів, що Шерон — досі людина!

Але побачивши її обличчя по телевізору, я була впевнена на всі сто.

То була звичайна вилазка, схожа на тисячі інших. Зазвичай, коли ми почувалися достатньо безпечно, то обчищали холодильник і засіки під увімкнений телевізор. Просто щоб послухати прогноз погоди, бо в до смерті нудних звітах у стилі «все бездоганно», які паразити називали новинами, не було нічого цікавого. Мою увагу привернули коси — вогненно-рудий спалах — такий я бачила лише в однієї людини.

У мене і досі перед очима стоїть вираз її обличчя, коли вона краєчком ока зиркнула на камеру, ніби говорячи: «Я намагаюся бути невидимою, не дивіться на мене». Вона йшла недостатньо повільно, докладаючи забагато зусиль, аби вдавати невимушеність, відчайдушно намагаючись не вирізнятися.

Жоден паразит не відчував би такої потреби.

Але що вона робить, розгулюючи в такому величезному місті, як Чикаго? Може, вона не сама? Ми маємо її знайти — вибору немає. І якщо, окрім неї, лишилися інші люди, то ми мусимо відшукати і їх.

І це я повинна зробити сама. Від будь-кого іншого Шерон просто тікатиме. Правда, вона тікатиме і від мене також, але, може, хоч на мить завагається і вислухає. Я впевнена, що знаю її потаємне місце.

— А ти? — тяжко запитую я, ледве витримуючи це завуальоване прощання. — Обіцяєш берегти себе?

— Ані небеса, ані пекло не розлучать мене з тобою, Мелані…

Навіть не даючи мені змоги перевести подих або витерти свіжі сльози на очах, Мелані жбурнула в мене наступним спогадом.

...Я обіймаю Джеймі за плечі — ох, як же він витягнувся! Тепер, щоб уміститися у мене під пахвою, йому доводиться добряче зігнутися, і його худорляві коліна стирчать як шпичаки. Його руки вже кріпнуть, на них проступають м’язи, але в цю мить він — звичайна дитина, що труситься і кулиться від страху. Джаред заводить машину. Якби він був поруч, то Джеймі б намагався бадьоритися — він хоче бути відважним, як Джаред.

— Мені страшно, — шепоче він.

Я цілую його темне як ніч волосся. Навіть тут, поміж колючих смолистих дерев, воно пахне сонцем і пилюкою. У мене таке відчуття, що він — частинка мене, і для того, щоб нас роз’єднати, треба розтяти шкіру там, де ми торкаємося одне одного.

— З Джаредом ти будеш у безпеці,— я мушу вдавати хоробрість, байдуже, що я при цьому відчуваю.

— Знаю. Мені страшно за тебе. Мені страшно, що ти не повернешся. Як татко.

Я здригаюся. Коли тато не повернувся, — хоча його тіло таки прийшло, намагаючись навести на нас шукачів, — то був найбільший жах, найбільший страх і найбільший біль у моєму житті. А що як я, у свою чергу, вчиню так із Джеймі?