Розділ «48»

Люди в Першин Сквер постійно сперечалися про те чи є Бог чи його нема. Більшість із них не вміла вести дискусію, проте майже на кожному кроці зустрічалися релігійні фанатики й атеїсти, що своїми гарячими дебатами влаштовували веселу виставу.

Коли в мене з’являлолся кілька монет я йшов до підземного бару під великим кінотеатром. Мені було 18, та мене все-одно обслуговували. Я виглядав на будь-який вік. Іноді я виглядав на 25, а іноді почувався на 30. Власником бару був китаєць, що ніколи ні з ким не розмовляв. Все, що мені треба було, так це замовити пиво, а далі педики починали пригощати. Я переходив на віскі соур[20]. Я розкручував їх на віскі соур, а коли вони починали приставати, я грубо відшивав їх і йшов геть. Зрештою їх стало занадто багато і це місце взагалі спаскудилось.

Бібліотека була найдепресивнішим місцем, яке я навідував. Я не знав що почитати. Зрештою я просто брав товсту книгу, сідав і стежив за якоюсь дівчиною в залі. Їх там завжди було одна чи дві. Я просто сидів за кілька місць з розумним виглядом, прикидаючись ніби читаю й сподівався, що котрась із них зацікавиться мною. Я знав, що був  потворним, проте сподівався, що якщо виглядатиму розмуно, то матиму хоч якийсь шанс. Це ніколи не діяло. Дівчата щось записували у свої блокноти, потім підводились і йшли, а я стежив за тим, як їхні тіла ритмічно гойдалися під чистими сукнями.  А як би повівся Максим Горький в такій ситуації?

Вдома все залишалося по-старому. Відразу ж після початку обіду слідувало запитання. Батько завжди питав, «Ти сьогодні знайшов роботу?»

«Ні.»

«Ти хоч намагався?»

«У багатьох місцях. В деякі ходив по два, а той по три рази.»

«Не вірю.»

Та це була правда. Правдою було також те, що деякі компанії щодня давали оглошення про прийом на роботу, хоча вільних місць і не було. Це дозволяло відділам працевлаштування тих компаній заматися хоча б чимось. А ще ця річ марнувала час і руйнувала надії багатьох зневірених людей.

«Нічого, Генрі, ти знайдеш роботу завтра,» завжди повторювала мати…