Розділ «23»

“Чому ніхто не пише? Чому ніхто не відповідає на питання? У всіх є олівці?”

“Так, так, у всіх все є,” відповів хтось із хлопців.

Ліллі сиділа за передньою партою, якраз навпроти Стенхоупового столу. Ми побачили, як вона відкрила книжку й списувала відповідь на перше питання. Ну що ж. Ми всі також повідкривали свої книжки. Стенхоуп вирячився на нас. Він не знав, що робити. Він почав пирхати. Він просидів так добрих п'ять хвилин, потім зірвався з місця. Він бігав туди й сюди поміж рядами.

“Що ви робите? Закрийте підручники! Закрийте книжки!”

Коли він пробігав поруч, ми закривали книжки лише для того, щоб відкрити їх знову, коли він проходив далі.

Лисий сидів біля мене і реготав. “От придурок! От же ж старий придурок!”

Мені стало трохи шкода старого Стенхоупа, але я мав обирати: або він, або я. Стенхоуп стояв за своїм столом і кричав, “Всі книжки мають бути закритими, інакше весь клас отримає ‘незадовільно’!”

Ліллі Фішман підвелася. Вона припідняла спідницю й підтягнула шовкову панчоху. Вона поправила підв'язку й нам відкрилася біла плоть. Потім вона підтягнула й поправила другу панчоху. Ми ще такого ніколи не бачили, навіть Стенхоуп, певно, такого ще не бачив. Вона сіла на місце й ми закінчили писати контрольну з відкритими книжками. Переможений Стенхоуп сів за стіл.

Інший, з ким ми валяли дурня, був учитель праці Поуп Фарнсворт. Все почалося з першого ж уроку в майстерні. Він сказав, “Тут ви навчитеся працювати. Почнемо прямо зараз. Кожен отримає двигун, ваше завдання розібрати його і скласти докупи, зробивши так, щоб він запрацював, на це маєте семестр. На стінах висять схеми і я відповідатиму на всі ваші питання. Також я покажу вам кілька фільмів про роботу двигуна. А зараз починайте розбирати ваші двигуни. Існтрументи у вас на вестаках.”

“Агов, Поупе, може спочатку кіно?” запитав один хлопчина.

“Я сказав, починайте роботу!”

Я не знав звідки взялися всі ці двигуни. Всі вони були брудні, зламані й іржаві. Це була просто купа брухту.

“Чорт,” сказав хтось, “це ж просто смердюча купа лайна.”

Ми стояли над своїми двигунами. Хлопці потяглися за розвідними ключами. Ред Кіркпатрік узяв викрутку й почав повільно зішкрябувати нею чорну стрічку мазуту десь у два фути довжиною.

“Та ну, Поупе, давай кіно. Ми щойно зі спортзалу, у нас дупи болять! Вагнер змушував нас стрибати, як ті жаби!”

“Починайте виконувати завдання!”

Ми почали. Все було даремно. Це було ще гірше, ніж урок музики. Звідусіль доносилось стукотіння інструментів і важке дихання.

“БЛЯДЬ!” закричав Гаррі Гендерсон, “Я ЗЧЕСАВ СОБІ НАХРІН СУСТАВ! ЦЕ Ж ЯКЕСЬ СРАНЕ БІЛЕ РАБСТВО!”

Ми обережно обмотали йому палець хустинкою й дивилися, як вона просочується кров'ю. “Блядь,” сказав він.

Ми продовжили. “Та я краще запхну голову в слонячу пизду,” сказав Ред Кіркпатрік.