Розділ «21»

Одного дня я стояв біля лінії, спостерігаючи як наша команда вибивала лайно з суперників. Я курив і дивився. По бокам від мене стояли дівчата. Як тільки наші хлопці розбилися на групи, я побачив, як до мене наближається фізрук Керлі Вагнер. Я кинув цигарку й поплескав у долоні.

“Вперед, пацани! Давайте всадимо їх на дупи!”

Вагнер підійшов до мене. Він зупинився і поглянув на мене. Я набрав зловісного вигляду.

“Я всіх вас дістану!” сказав Вагнер. “А особливо тебе!”

Я повернув голову, глянув на нього звичним поглядом і знову відвернувся. Вагнер продовжував дивитися на мене. Потім він пішов геть.

Мені це сподобалось. Мені подобалось, коли мене вважали за поганого хлопця. Мені подобалось бути поганим. Кожен може бути хорошим, для цього не треба особливої відваги. У Ділінджера вона була. Матуся Баркер була великою жінкою, що вчила хлопців справлятися з автоматом. Я не хотів бути таким, як батько. Він тільки прикидався поганим. Коли ти дійсно поганий, ти не прикидаєшся, ти є таким. Мені подобалось бути поганим. Від спроб бути хорошим мене нудило.

Дівчина біля мене сказала, “Не зважай на Вагнера. Ти його боїшся?”

Я розвернувся й поглянув на неї. Я довго дивився на неї без жодної емоції.

“Що з тобою?” запитала вона.

Я відвернувся, плюнув на землю й пішов. Я пройшов уздовж поля, пройшов крізь ворота й попрямував додому.         

Вагнер завжди носив сіру спортивну сорочку й сірі штани. У нього було невеличке пузце. Йому завжди щось не подобалось. Єдиною його перевагою був вік. Він намагався залякувати нас, та це діяло все менше й менше. Завжди був хтось, хто тиснув на мене, хоча й не мав на це права. Це були Вагнер і мій батько. Батько і Вагнер. Чого вони хотіли? Чим я їм постійно заважав?