Розділ «18»

Почалось авіашоу. Там був хлопець на “Фоккері”[6], що виконував трюки. Він крутився і вертівся, заходив у штопор, майстерно виходив з нього, нісся над самою землею й  виконував Іммельмана.[7] Свій найкращий трюк він виконував з гаками на кожному крилі. На двох жердинах на висоті близько шести футів над землею були почеплені дві червоні хустинки.Фоккер підлетів, схилив крило й підчепив ним одну з хустинок. Потім він розвернувся й іншим крилом зробив те ж саме з другою.

За ним послідували нудні трюки зі скайрайтингу[8], дурні перегони на повітряних кулях, а потім почалось щось дійсно цікаве — перегони навколо чотирьох стовпів, близько до землі. Літаки повинні були зробити дванадцять кіл навколо стовпів і той, хто прийде перший, отримував приз. Пілота автоматично виключали, якщо він пролітав над стовпами. Літаки стояли на землі й розігрівались. Всі вони мали різну конструкцію. Один мав довгий тонкий фюзеляж із ледь помітними крилами. Інший був товстий і круглий, схожий на футбольний м'яч. Ще один був одним суцільним крилом, майже без фюзеляжу. Всі були різні й усі яскраво розфарбовані. Головний виграш складав 100 доларів. Поки вони розігрівались на землі, у мене з'явилось передчуття, що має статися щось захопливе. Мотори ревіли так, ніби хотіли вирватись на волю і коли дали відмашку всі машини разом злетіли. Всього було шість літаків і їм ледве витачало місця, коли вони облітали стовпи. Деякі пілоти брали нижче, деякі вище, а хтось розмістився посередині. Хтось летів швидше й заповільнювався на поворотах, хтось — повільніше й робив різкі повороти. Це було водночас і захопливо і страшно. Раптом один із них втратив крило. Літак упав на землю, підскауючи й випускаючи язики полум'я й клуби диму. Він перекинувся на спину, до нього під'їхала карета швидкої й пожежна машина. Решта літаків продовжували перегони. Раптом в одного з них вибухнув двигун, а те що залишилось, упало на землю. Тільки-но торкувшись землі, ці залишки розвалилися. Проте сталося дещо дивне. Пілот виліз із кабіни через капот і став, очікуючи допомоги. Він помахав натовпу, а той у відповідь несамовито зааплодував.

Раптом, сталося найгірше. Двоє літаків зчепилися крилами під час повороту. Вони обидва впали й розбилися, зайнявшись полум'ям. Знову з'явилися швидка й пожежники.  Було видно як вони дістали звідти двох хлопців і поклали їх на ноші. Було сумно думати, що ці двоє хоробрих молодців залишаться інвалідами решту життя.        

На дистанції залишилось тільки два літаки, номери 5 і 2. Номер 5 був тонким літаком  майже без крил і він був набаго швидшим за номер 2. Номер 2, той, що нагадував м'яч, хоча й був повільнішим, проте здобував перевагу на поворотах. Та це не допомагало. Номер 5 продовжував відрив.

“Літак номер 5,” оголосив коментатор, “на два кола попереду і йому лишилося ще два.”

Здавалося, ніби номер 5 виграє головний приз. Та раптом він врізався у стовп. Замість того, щоб зробити поворот, він влетів у стовп і звалив його долі. Він попланувати уздовж поля, опускаючись усе нижче і нижче, чмихаючи мотором, поки не врізався у землю. Колеса спружинили і він підстрибнув високо вгору, перекинувся й зарив носом у землю. Швидкій і пожежникам довелось їхати далеченько.

  Номер 2 продовжував кружляти навколо трьох стовпів, що лишились і одного зваленого поки нарешті приземлився. Він став переможцем. Пілот виліз з кабіни. Це був товстий хлопець, такий як і його літак. Я очікував побачити міцного красеня. Йому пощастило. Майже ніхто не аплодував.

Під кінець шоу влаштували змагання парашутистів. На землі було намальоване коло, велика мішень і той, хто приземлиться найближче до центру, мав стати переможцем. Як на мене, це було нудно. Цьому змаганню бракувало шуму й дії. Учасники просто стрибали й мали приземлитися на ціль.

“Мені це не подобається,” сказав я Френку.

“Мені теж,” відповів він.

Парашутисти продовжували приземлятися біля цілі. З літаків у нас над головами вистрибнуло ще кілька чоловік. Раптом натовп почав охати і ахати.

“Поглянь!” крикнув Френк.

Один парашут розкрився лише частково. В ньому не було достатньо повітря. Він падав швидше за інших. Було видно, як спортсмен бив його ногами й руками, намагаючись розкрити.

“Господи Ісусе,” сказав Френк.

Хлопець продовжував падати все нижче і нижче, вже можна було розгледіти його краще. Він продовжував смикати за шворки, намагаючись розкрити парашут, та нічого не допомагало. Він упав на землю, злегка підскочивши й завмер. Напіврозкритий парашут опустився на нього.

Решту стрибків відмінили.

Ми вийшли разом із натовпом, все ще озираючись у ошуках Деніела.

“Тільки давай назад поїдемо не автостопом,” попросив я Френка.

“Добре,” відповів він.

Виходячи звідти я не міг зрозуміти, що мене найбільше вразило: авіаперегони, трагічне падіння парашутиста чи пизда.