Розділ «34»

— Це ж для вечері, де збиратимуть гроші для бідних сиріт, що не мають ні тат, ні мам, — заходилася пояснювати Сьюзен… наче малій нетямущій дитині!

— Я теж майже широта, — відказала Рілла. — У мене тільки один тато й тільки одна мама.

Та Сьюзен знову лише засміялася. Ніхто її не розуміє!

— Ти ж знаєш, ласочко, твоя мама обіцяла комітетові цей торт. Я не маю коли йти сама, а віднести його треба. Отож надінь свою картату блакитну суконьку й біжи.

— У мене лялька жахворіла, — розпачливо мовила дівчинка. — Я мушу вклашти її в ліжко й доглядати. Можливо, у неї амонія.

— Лялька дочекається твого повернення. Ти впораєшся за півгодини, — відповіла безжальна Сьюзен.

Усі сподівання були марні. Навіть Бог розчарував її — не було жодних ознак наближення дощу. Рілла, готова щомиті заплакати, уже не могла огинатися. Вона потюпала нагору, вбрала нову серпанкову сукню з пишними рукавами й святкового капелюшка, прикрашеного стокротками. Можливо, якщо вона матиме гідний вигляд, ніхто не подумає, що вона схожа на стару Тіллі Пейк.

— Я думаю, що литше в мене чиште, та чи не були б ви лашкаві глянути пожа вухами? — поважно звернулася Рілла до Сьюзен, боячись, що та насварить її за найкращу сукню й капелюшок. Проте Сьюзен лише бігцем оглянула її вуха, вручила кошик із тортом, веліла бути чемною і, на Бога, не спинятися побазікати з кожним зустрічним котом.

Рілла скривила обурену гримаску Гогові та Магогу й рушила в путь. Сьюзен із ніжністю дивилася їй услід.

«Ох, невже це наша крихітка сама несе торт до церкви?» — подумала вона з гордістю, а втім, і з дрібкою печалі, і стала до роботи, блаженно несвідома тяжкої муки, що її завдала дитині, за яку радо віддала б життя.

Такої ганьби Рілла не відчувала відтоді, як одного дня заснула в церкві й упала з лави. Зазвичай вона любила ходити в село, де можна було побачити стільки цікавого, проте нині її не тішили ані барвисті ковдри пані Флегг, розвішані на подвір’ї, ані новий чавунний олень попід будинком Огастеса Палмера. Досі Рілла завжди мріяла, щоб такий самий олень стояв і на інглсайдськім моріжку, та що тепер був той чавунний олень? Тепле сонце рікою лилося в Глен і всі повиходили надвір. Онде двоє дівчат майнули, стиха перемовляючись. Мабуть, про неї. Ох, що ж то вони, певне, кажуть! Чоловік, який проїздив дорогою, глянув на Ріллу. «Що за гарненьке дитя, — думав він. — Невже ж це найменша донька Блайтів?» Утім, Рілла була переконана, що очі його пронизали кошик і вздріли торт. А коли назустріч їй пройшла Енні Дрю зі своїм татом, Рілла не сумнівалася, що й вона собі сміється з неї. Енні було десять років і Рілла вважала її надзвичайно «великою» дівчинкою.

Побіля хвіртки Расселів юрмилися діти. Вона мусить їх проминути! Жахливо було відчувати, як усі вони дивляться на неї й перезираються. Рілла ішла й ішла, така розпачливо нескорима, що вони вирішили збити з неї пиху. Треба провчити цю малу принду з котячим личком! Цяця — як усі інглсайдські дівчата! А все тому, що живуть у великім домі!

Міллі Флегг подріботіла за нею, удаючи її ходу й здіймаючи хмари куряви довкола них обох.

— Куди це кошик несе малечу? — гукнув Проноза Дрю.

— Варення їла, муху на пику всадила, — глузливо викрикував Білл Палмер.

— Що, язика проковтнула? — мовила Сара Воррен.

— Плюгавка! — вишкірилася Бінні Бентлі.

— Киш на той бік вулиці, бо нагодую тебе хрущами! — Сем Флегг витяг із рота моркву саме на час, потрібний, щоби проказати це.

— Глядіть, як вона шаріється, — захихотіла Мемі Тейлор.

— Б’юся об заклад, що ти несеш торт у пресвітеріанську церкву, — озвався Чарлі Воррен. — Глевкий, як усі торти Сьюзен Бейкер.