Розділ «33»

— А кумедне все-таки життя, еге ж? — мовив Огастес Палмер.

— Пригадую, коли Емі й Пітер почали женихатися, — задумливо проказав старий пан Джеймс Портер. — Я сам собі того року впадав за своєю пані. Таке ловке дівча було тоді з Клари. І пироги з вишнями ж які!

— Язик у неї завжди був як бритва, — докинув Бойс Воррен. — Коли вона прийшла нині, я думав, станеться вибух, та й гадки не мав, що він буде такий. А Олівія! Хто міг би собі уявити? Дивні вони, ті баби.

— Ми до смерті не забудемо цього дня, — сказала Камілла. — А все ж без такого нам і життя було б нудне.

Спантеличений Джед підкликав гробарів, і труну повезли на цвинтар. Коли неквапна процесія екіпажів виїхала на стежину слідом за катафалком, у клуні тоскно завив пес. Можливо, єдина жива душа все ж оплакала Пітера Кірка.

До Енн, що чекала на Гілберта, підійшов Стівен Макдональд із Верхнього Глена — високий ставний чоловік з головою, наче в давньоримського імператора. Енн відчувала до нього незмінну дружню симпатію.

— Снігом уже пахне, — проказав він. — Мені завжди гадалося, що листопад — бездомний місяць. А вам, пані Блайт?

— Мені теж. Рік сумно озирається на свою втрачену весну.

— О, весна… весна! Я старію, пані Блайт, і, думаю, мені лише здається, наче пори року змінюють одна одну. Зима вже не та, що була колись… і літа я не впізнаю… і весни. Тепер більше немає весен. Принаймні ті, кого ми знали, не вертаються, щоб разом пережити їх. От і сердешна Клара Вілсон… що ви про це скажете?

— Ох, це дуже боляче. Така ненависть…

— Так… Бачте, Клара сама кохала Пітера… дуже кохала. Її вважали тоді найвродливішою з дівчат у Мобрей-Нерровзі — темні кучері й кремово-біле обличчя — але Емі була веселіша й жвавіша. Пітер покинув Клару й оженився з Емі. Дивні, дивні ми створіння, пані Блайт.

Розкошлані вітром ялини за Кірквіндом стрепенулися; із-над дальнього пагорба, там, де ряд осокорів пронизував сіре небо, майнула віхола. Усі квапливо рушили додому, поки не знялася хуртовина.

«Чи маю я право бути щасливою, коли іншим жінкам так тяжко ведеться в житті?» — думала Енн, їдучи до Глена з Гілбертом і згадуючи очі Олівії Кірк, що дякувала Кларі Вілсон.

Енн підвелася від вікна. Із дня похорону Пітера Кірка минуло дванадцять років. Клара Вілсон померла, а Олівія Кірк поїхала до Нової Шотландії, де вийшла заміж удруге. Вона була значно молодша за Пітера.

«Час добріший, ніж нам здається, — гадала Енн. — Не слід роками накопичувати образи й леліяти їх, наче скарб. Проте, я вважаю, Волтерові не конче знати, що сталося на похороні Пітера Кірка. Ця історія не для дітей».