Розділ «31»

Нен не сподобався ані запах самого рибальського селища, ані зграйка брудних галасливих дітей, що билися, бавлячись понад берегом. Вони здивовано поглянули на Нен, яка запитала їх, де дім Шестипалого Джиммі.

— Отой, — указав один із хлопців. — Нащо він тобі?

— Дякую, — мовила Нен, відвертаючись.

— А ти чого така нечемна? — крикнула одна з дівчат. — Надто велике цабе, щоб відповідати?

Хлопець загородив їй шлях.

— Бач отой дім за Томасами? — мовив він. — У ньому сидить морський змій, і я замкну тебе там, коли не скажеш, нащо тобі Шестипалий.

— Відповідай-но, ти, пиндючна, — ущипливо кинула старша дівчинка. — Ви там, у Глені, всі вважаєте себе казна-якими птицями. Ану відповідай Біллу!

— Коли будеш так дерти носа, — мовив інший хлопець, — я топитиму кошенят і тебе кину з ними у воду.

— Якщо маєш десять центів, я продам тобі зуба, — озвалася, усміхаючись, чорноброва дівчинка. — У мене саме випав сьогодні.

— Я не маю десяти центів, і твій зуб мені не потрібен, — мовила Нен, зібравшись на відвазі. — Облиште мене.

— Ти з ким розмовляєш! — люто вереснула чорноброва.

Нен кинулася тікати. Білл, той хлопець, котрий лякав її морським змієм, підставив їй ногу, і вона сторчголов полетіла на вимитий хвилями пісок. Діти покотилися з реготу.

— Тепер не будеш кирпу гнути, — мовила чорноброва. — А то ходиш тут зі своїми фестонами.

Та в цю мить хтось крикнув: «Чорний Джек пливе!» — і вони кинулися до гавані. Темна хмара спустилася нижче й багряні бухти посіріли.

 Нен звелася на рівні ноги. Сукня її була обліплена піском, а панчохи забруднені — проте її мучителі втекли. Невже тепер їй доведеться бавитися з ними?

Вона не повинна плакати… не повинна! Хисткими дощатими сходами Нен піднялася на ґанок будинку Томасів. Як усі будинки в рибальському селищі, дім Шестипалого Джиммі стояв на високих палях, які захищали його від припливів, і земля попід ним була всіяна друзками битого посуду, порожніми бляшанками, зламаними пастками на омарів та різноманітним сміттям. Двері були відчинені й Нен зазирнула в кухню. Вона ніколи ще не бачила такого — гола брудна підлога, закіптюжена стеля, укрита розсипом плям, гора брудного посуду в мийниці. На хисткім дерев’янім столі стояли рештки обіду, понад якими товклися тлусті й бридкі чорні мухи. Жінка з немитою копицею мишастого волосся сиділа на ослінчику й чукикала гладку дитину, сіру від налиплого бруду.

«Моя сестра», — подумала Нен.

Не було видно ні Кассі, ні Шестипалого Джиммі, що надзвичайно втішило дівчинку.

— Хто ти й чого тобі треба? — непривітно запитала господиня.

Вона не запросила Нен увійти, але та все ж увійшла. Надворі пустився дощ і будинок здригнувся від лункого удару грому. Нен знала, що мусить сказати те, для чого прийшла, перш ніж відвага її здиміє — а чи вона просто втече від цього жахливого дому, жахливого немовляти й жахливих мух.