Розділ «27»

— У мене вже вривається терпець, — усміхнувся Гілберт. — Цей чоловік давно мусив померти. Минув рік, відколи я дав йому щонайбільше два місяці, проте він досі живе й нищить мою репутацію.

— Якби ви знали Куперів так само добре, як я, то остереглися б віщувати їхню долю. Чи ви не знали, що їхній дід був ожив, коли вони вже купили труну й викопали могилу? Гробар відмовився взяти труну назад. Певно, Волтерові нічогенька розвага з того, щоби влаштовувати репетиції власного похорону. Хіба не типовий чоловік? А онде й Маршал їде, я чую дзвіночки. Енн, рибонько, це вам — баночка маринованих грушок.

Усі — дорослі й малі — провели панну Корнелію до дверей. Волтерові темно-сірі очі вдивлялися в штормову ніч.

— Хотів би я знати, де тепер Півник Робін, і чи прилетить він до нас навесні, — тужливо промовив хлопчина. А що, коли Півник Робін уже на тій таємничій землі, яку пані Еліот називала Безмовним Краєм?

— Робін на півдні, де тепло й сяє сонце, — утішливо мовила Енн. — Я певна, він повернеться до нас весною — лишилося тільки п’ять місяців. Курчатка мої, вам давно пора спати.

— Сьюзен, — зашепотіла Ді, прослизнувши в комору, — якщо вам потрібне немовля, я знаю, де можна взяти зовсім новеньке.

— І де ж то?

— У Тейлорів. Емі каже, що його принесли янголи й утнули дурницю. Там і без нього вже восьмеро дітлахів. А ви вчора казали, що Рілла вже геть велика й вам сумно без немовляти. Я певна, що пані Тейлор залюбки віддасть вам своє.

— Чого лиш не вигадає малеча! Усі Тейлори мають чисельні сім’ї. Батько Ендрю Тейлора не пам’ятав, скільки в нього дітей — щоразу мусив перелічувати їх знову. Та поки що чужі немовлята мені не потрібні.

— Сьюзен, Емі Тейлор каже, що ви стара панна. Це правда, Сьюзен?

— Така була доля, що судилася мені премудрим Провидінням, — неухильно мовила Сьюзен.

— Вам подобається бути старою панною, Сьюзен?

— Не можу щиро сказати, що так, моя ласочко. Проте, — додала Сьюзен, згадуючи багатьох заміжніх жінок, — я знаю, що є й переваги. А тепер осьде, віднеси своєму таткові шмат яблучного пирога, а я заварю чай. Сердешний чоловік геть охляв з голоду.

— Мамо, у нас найкращий дім у світі, правда? — сонно проказав Волтер, чапаючи нагору. — Але… може, він був би ще ліпший, якби в нас було кілька привидів?

— Привидів?

— Так. Удома в Джеррі Палмера аж кишить привидами. Він сам бачив одного — високу даму в білому з рукою скелета. Я розповів про це Сьюзен, а вона сказала, що Джеррі чи то вигадує, чи то у нього в животі пече.

— Сьюзен правду сказала. Що ж до Інглсайду — тут завжди мешкали тільки щасливі люди, тож бачиш — у нас нема й не може бути привидів. А тепер помолися й лягай.

— Мамо, боюся, вчора я був нечемний. Я сказав: «Хліб наш насущний дай нам завтра», а не «сьогодні». Мені це здалося логічнішим. Мамо, як ви гадаєте, Бог дуже розсердився?