Розділ «25»

— Так гарно шурхотить нижня спідниця, — зітхнула Нен. — Мамо, а коли я виросту, у мене теж будуть такі нижні спідниці з тафти?

— Хтозна, чи доти дівчата все ще носитимуть нижні спідниці, — відповів тато. — Що ж, Енн, я поступлюся й визнаю, що сукня чарівна, хоч мені й не подобалися ці лелітки. Тільки не зваблюй мене, сирено! Я зробив тобі всі компліменти, які намірявся зробити нині. Пригадай, що ми читали в «Медичному віснику»: «Життя — це всього-на-всього точно збалансовані процеси органічної хімії», і нехай це додасть тобі смирення й скромності. Лелітки, тафтяна нижня спідниця — пхе! Ми — лиш «випадкова сукупність атомів». Так каже великий доктор фон Бембург.

— Не цитуй мені цього жахливого фон Бембурга. У нього, вочевидь, хронічний розлад шлунка в тяжкій формі. Можливо, він — і сукупність атомів, але я — ні.

Кілька днів потому Енн являла собою геть хвору сукупність атомів, а Гілберт — вельми стривожену. Сьюзен поралася на кухні ослабла й утомлена, професійна доглядальниця непокоїлася, і безіменна лиховісна тінь зненацька розгорнула свої чорні крила над Інглсайдом. Дітям не казали, як серйозно хвора їхня мати; навіть Джем достоту не розумів цього. Проте всі вони відчували крижаний холод і страх у душі, і ходили тихенькі й смутні. Не було ні забав у Долині Райдуг, ні сміху в кленовім гаю. Але найгірше було те, що їм не дозволяли бачити маму. Тепер вона не зустрічала їх удома, всміхнена, і не заходила навшпиньки до спалень, щоби поцілувати кожного на добраніч — і не було кому ні пригорнути, ані втішити, ані розрадити чи посміятися з їхніх жартів. Ніхто не вмів сміятися, як мама. То було гірше, далеко гірше, ніж коли вона часом десь їхала, адже тоді всі знали, що мама повернеться, а нині… вони нічого, нічогісінько не знали. Ніхто нічого не казав — усі тільки відкараскувалися від них.

Якось Нен повернулася додому бліда як полотно.

— Сьюзен, а мама… мама… вона не помре, правда, Сьюзен?

— Авжеж ні, — мовила Сьюзен надто вже різко й поспішно. Руки її тремтіли, наливаючи молоко в кухлик Нен. — Хто тобі це сказав?

— Емі Тейлор… вона сказала… Сьюзен, вона сказала, що мама буде дуже гарною небіжчицею!

— Не слухай її, моя ласочко. Тейлори всі годні язиком молоти. Твоя благословенна мама хвора, та вона одужає — певне одужає! Хіба ти не знаєш, що твій тато при стерні?

— Господь не дасть мамі померти, правда, Сьюзен? — запитав поблідлими вустами Волтер, дивлячись на неї зболеним та пильним поглядом, під яким Сьюзен не могла проказувати втішливу неправду. Вона боялася, що це і є неправда. Сьюзен було лячно. Того дня доглядальниця нічого не сказала — тільки похитала головою. Лікар Блайт відмовився від вечері.

— Певне, Всевишній знає, що робить, — казала Сьюзен, доки мила посуд і розбила три тарілки — та вперше її проста й чесна душа мала сумнів у цім.

Нен, геть зневірена, тинялася по домі. Тато сидів при столі в бібліотеці, обхопивши голову руками. Зайшла доглядальниця й сказала, що цієї ночі слід очікувати кризи.

— Що таке криза? — запитала Нен у Ді.

— Мабуть, це таке, із чого вилуплюється метелик, — невпевнено мовила Ді. — Спитаймо краще в Джема.

Джем знав, що таке криза, і пояснив їм, а тоді замкнувся у своїй кімнаті. Волтера не було — він лежав долілиць при корінні Білої Дами в Долині Райдуг. Сьюзен укладала Ширлі й Ріллу спати. Нен вийшла з дому й усамітнилася на ґанку. Незвична, страхітлива тиша залягла в Інглсайді.

Попереду був Глен — чаша, налита по вінця призахідним сонячним сяйвом, проте довгу червону дорогу серпанком укрила курява, і поля край гавані біліли випалені посухою. Уже кілька тижнів не було дощу, і квіти в саду пожухли… квіти, які так любила мама.

Нен хапливо розмірковувала. От і настав час укласти угоду з Богом. Що пообіцяти Йому, якщо Він зцілить маму? Це повинно бути щось надзвичайне… таке, заради чого Він напевне зглянеться. Нен пригадала, як одного разу в школі Дік Дрю сказав Стенлі Різу: «Я кидаю тобі виклик пройти цвинтарем уночі!» Тоді Нен здригнулася. Як може хтось пройти цвинтарем уночі… як може навіть подумати про це? Нен боялася цвинтаря, хоч ніхто в Інглсайді й не знав цього. Емі Тейлор казала, що там багато мерців… «І не всі вони залишаються мертвими», — додала Емі похмуро й зловісно. Отож Нен і вдень було страшно йти попри нього самій.

Удалині виднів повитий туманами пагорб, і дерева на його верхівці торкалися неба гіллям. Нен часто думала, що й вона могла б торкнутися неба, якби лише дісталася туди. Бог живе там, по той бік — там Йому буде краще чути її. Але вона не дістанеться пагорба… їй лишається тільки зробити все, на що вона здатна, тут, в Інглсайді.

Нен молитовно склала смагляві руки й підвела заплакане личко до неба.

— Дорогий Боже, — прошепотіла вона, — якщо Ти зцілиш маму, я пройду цвинтарем уночі. Будь ласка, Боже. І якщо Ти це зробиш, я більше не докучатиму Тобі проханнями.