Розділ «17»

— Так, люба?

— Я заручена з Олденом Черчиллем, — розпачливо проказала Стелла. — Ми заручилися на Різдво. Ми одразу розповіли про все татові й пані Черчилль, але зберігали це в таємниці від решти — просто тому, що приємно було мати таку таємницю. Ми не хотіли відкривати її всім довкола. Та через місяць ми поберемося.

У цю мить Енн була достеменно схожа на кам’яного боввана. Стелла досі дивилася на зорі, тож не бачила її обличчя. Трохи заспокоївшись, вона повела далі:

— Ми познайомилися в листопаді, на вечірці в Лобриджі. Ми… закохались одне в одного з першого погляду. Олден каже, що завжди мріяв про мене, завжди шукав саме таку, як я. Коли він уперше побачив мене, то подумав: «Ось моя дружина». І я… я відчула те саме. О, ми такі щасливі, пані Блайт!

Енн усе ще не проказала ні слова.

— Єдине, що затьмарює моє щастя — це ваше ставлення до нашого шлюбу. Ви не хочете його схвалити? Ви були мені доброю подругою, відколи я оселилася в Глені Святої Марії… я ставилася до вас, як до старшої сестри. І мені так боляче думати, що я віддаюся проти вашого бажання.

Голос Стелли тремтів від сліз. Енн нарешті спромоглася заговорити.

— Люба, ваше щастя — це все, чого я бажала. Мені подобається Олден… він чудовий хлопець… та його всі знали як любителя легкого флірту.

— Але насправді він не такий. Він шукав свою половинку, розумієте, пані Блайт? І не міг знайти.

— А як до цього ставиться ваш батько?

— О, тато дуже радий. Олден одразу йому сподобався. Вони годинами сперечалися про еволюцію. Тато завжди хотів видати мене заміж, щойно з’явиться гідний жених. Мені буде важко покинути тата, але він каже, що молоді пташки мають право вити власні гнізда. Тож невдовзі сюди переїде моя кузина Делія Чейз — вона вестиме татове господарство. Тато її дуже любить.

— А пані Черчилль?

— Вона теж рада. Коли Олден розповів їй про наші заручини, вона звернулася до Біблії, і перший вірш, який трапився їй на очі, був: «Покине тому чоловік свого батька та матір свою, та й пристане до жінки своєї»[12]. Пані Черчилль сказала, що їй цілком зрозуміло, як вона мусить чинити, тож одразу дала свою згоду. Вона має будинок у Лобриджі й хоче там оселитися.

— Добре, що вам не доведеться жити з тим зеленим плюшевим диваном, — мовила Енн.

— Із диваном? О, так, меблі дуже старомодні, правда? Та вона забере їх із собою, а Олден хоче купити нові. Тож бачите, пані Блайт — усі задоволені і, може, ви теж побажаєте нам щастя?

Енн нахилилася й поцілувала прохолодну шовковисту щічку Стелли.

— Я дуже рада за вас, люба. Хай благословить Господь ваші майбутні літа.

Коли Стелла пішла, Енн рушила до себе, щоб трохи побути на самоті. На сході з-поза кошлатих хмар виплив насмішкуватий кривобокий місяць, і далекі поля мовби кивали їй — зловтішно й лукаво.

Енн підбила підсумки минулих тижнів. Вона зіпсувала стелю в бібліотеці, знищила килим і дві сімейні реліквії; вона була певна, що зробила пані Черчилль знаряддям у своїх руках, і та вочевидь увесь цей час тайкома посміювалася з неї.

— Хто, — запитала Енн у місяця, — опинився в найдурнішому становищі — із власної вини? Я знаю, що скаже Гілберт. Стільки зусиль — і все заради того, щоб посватати хлопця й дівчину, які вже були заручені! О, я зцілилася від бажання женити людей між собою — назавжди! Віднині я й пальцем не ворухну, щоб улаштувати чужий шлюб — хай навіть через це більше ніхто в усьому світі не одружиться. Єдина втіха — Джен Прінгл пише, що виходить заміж за Льюїса Стедмена, з яким познайомилася в мене на вечірці. Тож я пожертвувала брістольськими свічниками не намарне. Хлопці… хлопці! Невже вам конче треба здіймати такий пекельний гамір?