Розділ «Джон»

Дівчина затремтіла, простягла руку — обережно, високо над миготливим полум’ям свічки.

— Нижче. Відчуй поцілунок вогню.

Йоля опустила долоню — на якийсь вершок. Потім на другий. Коли полум’я лизькнуло плоть, вона відсмикнула руку назад і почала схлипувати.

— Смерть у вогні — жорстока смерть. Далла померла, даруючи життя цій дитині, але плекаєш і годуєш її ти. А ще ти врятувала свого власного сина від льоду. Тепер порятуй її сина від вогню.

— Але ж тоді вони спалять моє дитинча! Червона жінка… якщо вона не матиме Даллиного хлопчика, то спалить мого!

— Твій син не має ані краплі королівської крові. Мелісандра нічого не досягне, якщо віддасть його вогню. Станіс хоче, щоб вільний нарід бився за нього — а тому не спалить невинне створіння без вагомої причини. Твій хлопчик буде в безпеці. Я знайду йому годувальницю і вирощу тут, у замку Чорному, під своїм захистом. Він навчиться полювати, їздити верхи, битися мечем і списом, стріляти з лука. Я навіть простежу, щоб його навчили читати і писати. — «Сем би порадів.» — А коли стане старший, то дізнається правду, хто він та звідки. І буде вільний шукати тебе, якщо схоче.

— Ви зробите з нього гайворона. — Вона витерла сльози з очей тилом малої блідої долоньки. — Я не згодна! Я не хочу!

«Вбий хлопчика» — подумав Джон.

— Доведеться. Я тебе не питаю. Інакше обіцяю: того дня, коли спалять Даллиного хлопчака, твій помре разом із ним.

— Помр-ре! — заверещав крук Старого Ведмедя. — Смер-р-ть, смер-р-ть!

Дівчина сиділа згорблена і зіщулена, витріщаючись на полум’я свічки. В очах її блищали сльози. Нарешті Джон сказав:

— Дозволяю піти. Не кажи нікому. Підготуйся до від’їзду за годину перед світанком. По тебе прийде моя сторожа.

Йоля стала на ноги і вийшла, бліда та мовчазна, жодного разу не озирнувшись. Джон почув її похапливі кроки крізь зброярню — дівчина майже бігла.

Джон пішов зачинити двері й побачив Привида, що витягся під ковадлом, гризучи бичачу кістку. Великий білий лютововк підняв голову при його наближенні.

— Щось ти забарився.

І Джон повернувся до крісла — ще раз перечитати листа маестра Аемона.

За хвилину нагодився Семвел Тарлі, притискаючи до себе стос книжок. Щойно він увійшов, як до нього ринув Мормонтів крук, вимагаючи зерна. Сем радо відгукнувся, вийняв жменю з торби коло дверей, а крук радо накинувся на приношення і продзьобав йому долоню. Сем зойкнув, птах полетів геть, зерно розлетілося долівкою.

— Та потвора проклювала тобі шкіру? — запитав Джон.

Сем обережно зняв рукавицю.

— Ой, справді. В мене кров тече!