Розділ «Джон»

Сем утік від нього так само, як перед ним утекла Йоля.

Джон відчув утому. «Поспати б.» Він просидів пів-ночі, риючись у мапах, складаючи листи та обговорюючи свої задуми з маестром Аемоном. Та навіть коли дістався, запинаючись, до свого вузького ліжка і звалився на нього, то зразу заснути не зміг. Він знав, що лежить попереду, і неспокійно перекидався, розмірковуючи над останніми словами маестра Аемона.

— Прошу пана воєводу вислухати мою останню пораду, — мовив старий. — Ту саму, що я дав багато років тому своєму братові, коли розлучався з ним назавжди. Йому було тридцять і три роки; Велика Рада саме обрала його сісти на Залізний Престол. Він був дорослий чоловік, мав власних синів, та в дечому лишився зовсім хлопчиком. Яйк мав у собі чимало милої зворушливої невинності, яку ми всі так любили. «Убий у собі хлопчика, — сказав я йому того дня, коли сідав на корабель до Стіни. — Правити повинен чоловік. Аегон, а не Яйк. Убий хлопчика, і хай народиться чоловік.»

Старий помацав Джонові обличчя.

— Ви, князю-воєводо, удвічі молодші за тодішнього Яйка, і ваш тягар, боюся, є жорстокішим за його. Ви мало знайдете втіхи у вашому правлінні, та сподіваюся, знайдете в собі сили зробити те, що належить зробити. Убийте хлопчика, Джоне Сніговію. Зима майже насунулася. Убийте хлопчика, і хай народиться чоловік.

Джон вдягнув кобеняка і хутко вийшов назовні. Щодня він обходив замок Чорний, відвідував вартових на чатах, вислуховував їхні звіти в першу чергу і власними вухами, потім дивився, як Ульмер трудиться з учнями коло стрілецьких цілей, розмовляв з людьми короля та королеви, ходив льодом нагорі Стіни, щоб роздивитися пущу. За ним усюди білою тінню припадав Привид.

Коли Джон піднявся на Стіну, її саме охороняв Кедж Білоокий. Власних іменин за життя Кедж зустрів сорок із гаком, тридцять із них — на Стіні. Ліве око він мав сліпе, праве — лихе та хиже. У пущі, верхи на бахмутику та з сокирою при сідлі, він не поступався жодному розвідникові Варти, але з іншими братчиками ніколи добре не ладнав.

— День тихий, — доповів він Джонові. — Нічого не сталося. От хіба непотойбічні розвідники…

— Непотойбічні розвідники? — здивувався Джон незнайомому слову.

Кедж вишкірився.

— Двійко лицарів. Поїхали з годину тому на південь королівським гостинцем. Коли Дивен побачив, як їхні дупи підскакують на конях, то сказав, що південські йолопи не по той бік Стіни розвідничають.

— Зрозуміло, — мовив Джон.

Він дізнався більше від самого Дивена — старий лісник саме сидів у куренях і сьорбав юшку з полумиска.

— Еге ж, пане воєводо, бачив я їх. Горп та Масей, отакої. Казали, що їх Станіс вислав. А нащо, куди, і коли повернуться — того не казали.

Пан Річард Горп і пан Юстин Масей належали до королевиних людей і сиділи на почесних місцях у королівській раді. «Якби Станіс мав на думці розвідку, то вислав би двох пересічних охочекомонників, — подумав Джон. — Але якщо потрібні посли чи перемовники — тут краще надіслати лицарів.» Котер Пайк повідомив зі Східної Варти, що цибульний князь та Саладор Саан наставили вітрило на Білу Гавань до князя Мандерлі. Певно ж, вони були не єдині посланці до можливих союзників — його милість не мав ані часу, ані терпіння чекати.

Але чи повернуться «непотойбічні розвідники»? То було окреме питання. Лицарі чи не лицарі, але півночі вони не знали. «За королівським гостинцем спостерігає чимало очей. І не всі з них дружні.» Утім, то був не Джонів клопіт. «Хай Станіс має свої таємниці. Мені досить і моїх — про те знати богам.»

Тієї ночі в ногах постелі спав Привид, а Джонові хоч раз не снилося, що він вовк. Та від того йому не полегшало: кілька годин Джон крутився і перекидався, а коли заснув, то опинився у нічному жахітті. Там була Йоля, вона плакала і благала дати спокій її діткам, але Джон вирвав їх у неї з рук, відрубав обом голови, потім поміняв місцями і наказав пришити на місце.

Прокинувшись, він побачив над собою в пітьмі опочивальні Еда Толета.

— Мосьпане? Саме час. Година вовка. Ви лишили наказ, щоб вас розбудили.

— Принеси випити чогось гарячого, — мовив Джон, відкидаючи ковдри.