Розділ «Джон»

І Джон розповів, як саме.

Інша жінка заверещала б на нього, прокляла найгіршими прокляттями аж до сьомого пекла. Інша жінка могла б люто накинутися на нього, дати ляпасів, копнути ногами, видряпати очі. Кинути свою непокору просто у обличчя, і хай там що станеться далі.

Але Йоля лише зателіпала головою.

— Ні… Благаю, ні!

Крук підхопив за нею.

— Ні! — заверещав він.

— Відмовишся — малий згорить. Не завтра, не післязавтра… але скоро. Щойно Мелісандрі заманеться збудити дракона, чи здійняти вітер, чи скоїти ще яку химородь з кров’ю короля. Від Манса дотоді вже лишаться кістки та попіл. Коли червона жінка завимагає для вогню його сина, Станіс їй не відмовить. Затям собі: якщо ти не забереш хлопця, вона його спалить.

— Я поїду, — відповіла Йоля. — Я його візьму. Я заберу обох: і Даллиного малюка, і мого.

Сльози котилися в неї щоками. Якби не відблиск у світлі свічки, Джон і не знав би, що вона плаче. «Крастерові дружини, напевне, вчили своїх доньок лити сльози у подушку. А самі ходили плакати надвір, подалі від Крастерових кулаків.»

Джон стиснув пальці мечової руки.

— Забереш обох хлопчиків — королевині люди кинуться по тебе і притягнуть назад на налигачі. Малий все одно згорить… але разом із ним на багаття підеш ти.

«Якщо я спробую її розрадити, вона почне думати, що мене можна розчулити слізьми. Ні. Вона має затямити, що я не здамся.»

— Ти візьмеш одного хлопчика. Даллиного.

— Мати не може залишити сина, бо її спіткає вічне прокляття. Тільки не сина! Ми врятуємо його, ми з Семом. Благаю вас, молю, пане воєводо! Ми ж урятували його від холоду.

— Кажуть, смерть від холоду тиха, майже легка. А від вогню… бачиш цю свічку, Йолю?

Вона зиркнула на полум’я.

— Бачу.

— Доторкнися. Наблизь долоню до полум’я.

Її великі карі очі ще побільшали, але дівчина не ворухнулася.

— Ну ж бо! — «Убий хлопчика.» — Не барися!