Розділ «Джон»

Поки Джон вдягався, Ед повернувся і пхнув йому до рук паруючого кухля. Джон чекав пряного вина і здивувався, скуштувавши ріденької юшки, що мала присмак цибулі та моркви, але, здавалося, не містила їх ані шматочка. «У моїх вовчих снах пахощі сильніші, — подумав Джон, — і їжа багатша на смак. Здається, з нас двох Привид живіший за мене.» Порожнього кухля він лишив на ковадлі.

При дверях на варті цього ранку стояв Барило.

— Я хочу говорити з Бедвиком та з Яносом Слинтом, — мовив до нього Джон. — Приведіть їх сюди на світанку.

Світ ззовні був чорний та тихий. «Холодний, але не на смерть. Поки що ні. Як зійде сонце, то потепліє. Коли буде на те божа ласка, Стіна ще й плакатиме.»

Коло цвинтаря вже стояла готова до походу валка. Провід над нею Джон віддав Чорному Джакові Булверу; йому корилося з десяток кінних розвідників, що охороняли два вози. На одному високою купою громадилися скрині та мішки — харчі та все необхідне для подорожі. Інший віз мав жорсткий дашок з вивареної шкіри від вітру та снігу. У задку його сидів маестер Аемон, утушкований у ведмежу шкуру, в якій здавався малою дитиною. Сем та Йоля стояли поруч. Її очі були червоні та набряклі, але на руках вона тримала добре загорнуте немовля. Чиє саме воно було — її чи Даллине — сказати було важко; Джон-бо бачив обох хлопчиків разом лише кілька разів. Йолин малий був старший, Даллин — міцніший; на вік та зріст обидва скидалися одне на одного достатньо, щоб кожен, хто не знав їх достеменно, не зумів би легко розрізнити.

— Воєводо Сніговію! — покликав маестер Аемон. — Я вам залишив книжку в моїх покоях. «Нефритову скарбницю». Її написав волантинський шукач пригод Колокво Вотар, що мандрував на схід і відвідав усі землі Нефритового моря. В книзі є уривок, який має вас зацікавити. Я наказав Клідасові його позначити.

— Неодмінно прочитаю, — відповів Джон Сніговій.

Маестер Аемон витер носа.

— Знання — це зброя, Джоне. Озбройтеся якомога краще, перш ніж виїхати на битву.

— Авжеж.

Джон відчув на обличчі щось мокре та холодне. Здійнявши очі, він побачив сніг. «Поганий знак.» Джон обернувся до Чорного Джака Булвера.

— Рухайтеся так швидко, як зможете, але без зайвого поспіху. Пам’ятайте, що з вами кволий старий та грудне немовля. Тримайте їх у теплі та добре годуйте.

— І ви так само, мосьпане. — Йоля не надто поспішала лізти до воза. — Зробіть йому те саме. Знайдіть годувальницю, як обіцяли. Неодмінно знайдіть. Хлопчикові… Даллиному синові… тобто маленькому принцикові… знайдіть йому хорошу жінку, щоб ріс міцненький та величенький.

— Даю в тім своє слово.

— А імені йому не давайте. Не смійте давати ім’я до двох років. Коли дітей називають, поки вони під цицькою, то наврочують лихо. Ви, ґави, цього не знаєте, але це правда.

— Як накажете, шановна пані.

— Не кличте мене так! Я просто мати, ніяка не пані. Я — дружина Крастера, і донька Крастера, і мати дитини.

Йоля віддала дитину Скорботному Едові, видерлася на воза і накинулася хутряними шкурами. Коли Ед повернув їй дитя, Йоля приклала його до грудей. Сем відвернувся, збуряковілий лицем, і почав видиратися на кобилу.

— Та рушаймо вже! — закликав Булвер, ляскаючи батогом.

Вози потроху рушили уперед. Сем затримався.