Розділ «Драконоловець»

— Взяти їх! — кумкнув він у ту мить, коли василіск ухопився за тесак.

Очільник коників був швидкий, але здоровило — швидший. Він жбурнув смолоскипа у найближчого коника, сягнув рукою за спину і висмикнув з петлі келепа. Клинок василіска ще не вилетів з піхов, а вістря келепа вже встромилося йому в скроню, пробивши тонку мідь личини, а заразом плоть і кістку. Очільник ошелешено ступив назад півкроку, ноги склалися під ним, тіло гепнулося на підлогу і недоладно засмикалося.

Квентин витріщався на нього, наче зачарований. У шлунку вирувала буря. Його власний клинок лежав у піхвах — князь геть про нього забув. Очі невідривно стежили за десятником варти, що смикався попереду в передсмертній муці. Кинутий смолоскип згасав на підлозі, змушував тіні стрибати і крутитися, ніби перекривлюючи судоми убитого. Князь і не побачив, як на нього летить спис одного з коників, доки Геріс не збив його убік. Вістря дряпнуло щоку левової голови, що затуляла йому обличчя; стрімкий удар мало не зірвав личину. «А мав би розірвати мені горлянку» — подумав принц приголомшено.

Геріс вилаявся, опинившись у оточенні мідних коників. Квентин почув тупіт ніг, і раптом з тіней виникли сердюки. Один з вартових надто задивився на прибульців; Геріс проскочив повз вістря його списа і встромив меча під мідну личину просто в горло. Тим часом у другого коника з грудей виросла арбалетна стріла. Останній кинув списа і верескнув:

— Пожалійте! Здаюся!

— Не пожаліємо. Здохни, — відповів Кагго і відтяв чолов’язі голову одним помахом араха. Валірійський булат розітнув плоть, жили та кістки, наче смалець.

Кагго опустив меча і поскаржився:

— Забагато галасу. Кожен, хто має вуха, вже почув.

— Пес, — сказав Квентин. — Слово дня мало бути «пес». Чому вони нас не пропустили? Нам сказали…

— А ще тобі сказали, що твоя оборудка божевільна, ти часом не забув? — нагадала Мальована Меріс. — Роби вже те, по що прийшов.

«Дракони, — подумав князь Квентин. — Авжеж. Я прийшов по драконів.» Його трохи не нудило. «Що я тут роблю? Батьку, навіщо? Четверо людей загинуло за чотири удари серця. Чим я маю це виправдати?»

— Вогнем та кров’ю, — прошепотів він, — кров’ю та вогнем.

Кров збиралася калюжею коло його ніг, всотувалася у цегляну підлогу. А вогонь сидів просто за дверима.

— Ланцюг… ми не маємо ключа…

Арч відповів:

— Я маю ключа.

І змахнув келепом швидко та потужно. Від замка полетіли іскри, потім знову і знову. Під п’ятим ударом замок розлетівся на шматки, а ланцюги впали з таким брязкотом, що тепер Квентин був уже певний — їх почула половина піраміди.

— Везіть воза.

Дракони мають стати згідливішими, коли поїдять. «Хай поласують печеною бараниною.»

Арчибальд Крицак ухопився за важкі залізні двері й потяг на себе. Іржаві завіси відчайдушно завищали — для вух усіх тих, кого не розбудило падіння ланцюгів. З-за дверей накотила раптова хвиля тепла, принесла пахощі попелу, сірки, горілого м’яса.