Розділ «Драконоловець»

Увійти вночі до Великої Піраміди Меєрину — то була справа неабияка. Двері щовечора, на заході сонця, зачиняли і замикали засувами аж до світанку. На кожному вході стояла варта; чати ходили і нижньою терасою, відки визирали на вулицю. Всі ті вартові були колишні Неблазні, а нині — Мідні Звірі. Квентин щиро сподівався: ця переміна вирішить усе.

Варту змінили з першими променями світла, та до справжнього ранку лишалося ще з півгодини, коли троє дорнійців спустилися челядинськими сходами. Стіни навколо було викладено з цегли півсотні кольорів, але тінь обернула їх усі на сірий, а смолоскип Геріса знову оживив там, де торкнувся своїм мерехтливим світлом. Під час довгого спуску їм не зустрілося жодної душі; чулося тільки тихе човгання чобіт по витертих цеглинах під ногами.

Головна брама піраміди виходила на головну площу Меєрину, але дорнійці попрямували до бічного входу, що виводив до провулку. Саме через нього за старих часів невільники ходили у справах своїх господарів, а селяни та торговці доправляли все, що могло знадобитися мешканцям.

Двері суцільного спижу було зачинено важким залізним засувом. Перед ними стояло двоє Мідних Звірів, озброєних кийками, списами і тесаками. Світло смолоскипа зблиснуло на вилощеній міді личин — лиса та пацюка. Квентин махнув здоровилові, щоб лишався позаду в тіні, а сам з Герісом виступив наперед.

— Ви зарано, — мовив лис.

Квентин здвигнув плечима.

— Як скажеш, можемо піти. А ви стійте тут нашу варту.

Він знав, що говіркою зовсім не скидається на гіскарця. Але половина Мідних Звірів була з відпущених рабів, серед яких змішалися усі мови світу; до його вимови усім мало бути байдуже.

— Нема дурних — за ваші сраки відбувати! — заперечив пацюк.

— Кажи слово дня, та й годі, — додав лис.

— Пес, — мовив дорнієць.

Двоє Мідних Звірів перезирнулися. Три довгих удари серця Квентин боявся, що справа зараз на пси і зійде, бо Мальована Меріс і Строкатий Князь взнали не те слово. Але потім лис пробурчав:

— Пес, то й пес. Двері ваші, забирайте.

Коли вони пішли, великий княжич відновив подих. Часу вони мали обмаль — невдовзі мала з’явитися справжня зміна варти.

— Арчу! — покликав він, і здоровань з’явився, виблискуючи під смолоскипом бичачою личиною. — Засув. Хутко!

Залізний брус був важкий і товстий, але добряче змащений олією. Пан Арчибальд вийняв його без жодного клопоту. Поки він відставляв засув убік, Квентин потягнув двері, розчинив стулки, а Геріс ступив крізь пройму, вимахуючи смолоскипом.

— Заводьте! І покваптеся.

Ззовні, у провулку на них чекала хура різника. Візник ляснув мула батогом і посунув до брами; обкуті залізом колеса гучно загуркотіли на цеглі. У хурі лежала розрубана на чвертки туша бика і ще дві зарізані вівці. Півтузня людей зайшло пішки. П’ятеро з них мали на собі киреї та личини Мідних Звірів, але Мальована Меріс не переймалася хованками.

— Де ваш господар? — запитав її Квентин.

— Я не маю господаря, — відповіла вона. — А коли ти про полковника, то він неподалік з півсотнею людей. Виводь свого дракона, і він мирно проведе тебе геть, як було обіцяно. За очільника тут Кагго.