Розділ «Джон»

— Брате, — мовив Боррок.

— Проходьте швидше. Ми зараз зачиняємо браму.

— Зачиняй, — кивнув Боррок. — Зачиняй добренько та міцненько. Вони насуваються, гайвороне.

Дичак вишкірився найбридкішою з бачених Джоном посмішок і рушив до брами. Вепр тупотів услід. Снігопад вкривав їхні відбитки просто за ними.

— Отже, кінець, — мовив Рорі, коли ті пішли.

«Ні, — подумав Джон Сніговій, — ще тільки початок.»

З південного боку Стіни на нього чекав Бовен Марш з дощечкою, списаною числами.

— Три тисячі сто і дев’ятнадцять дичаків подолали сьогодні нашу браму, — повідомив великий шафар. — Шістдесят з ваших заручників було відіслано до Східної Варти та Тіньової Вежі після того, як погодовано обідом. Ед Толет забрав до Довгого Кургану шість возів жіноцтва. Всі інші залишилися в нас.

— І то ненадовго, — пообіцяв Джон. — Тормунд хоче повести своїх людей до Дубощита за день чи два. Решта піде негайно, щойно ми вирішимо, кого куди подіти.

— Як скажете, воєводо Сніговію.

Слова були сухі та чемні, але голос Бовена Марша виразно проказував, куди б їх подів він сам, якби була його воля.

Замок, до якого повернувся Джон, був вельми відмінний від того, який він залишив зранку. Скільки Джон його знав, замок Чорний був осередком тиші та тіней, де похмуре товариство людей у чорному тинялося, наче збіговисько привидів, між руїн фортеці, котра у найкращі свої часи вміщувала вдесятеро більше. Але все змінилося. Вогні засяяли у вікнах, де Джон Сніговій досі ніколи не бачив ані відблиску. Чужі голоси бриніли у дворі, гуляли відлунням; вільний нарід тупотів туди й сюди крижаними стежками, які впродовж років знали тільки чорні чоботи чорних ґав. Ззовні старих Кремінних Куренів Джон натрапив на тузінь дичаків, які закидали одне одного снігом. «Вони граються, — подумки вразився Джон, — дорослі чоловіки граються, наче діти, кидаються сніжками, як колись Бран та Ар’я, а перед ними — Робб та я.»

Щоправда, стара зброярня Донала Нойє стояла темна і мовчазна, а Джонові покої позаду холодного горнила були ще темніші. Не встиг він скинути кобеняка, як Данел просунув голову в двері й повідомив, що Клідас приніс листа.

— Хай заходить.

Джон запалив скіпку від жарин у жарівниці, а від неї — три свічки.

Клідас увійшов, рожево виблискуючи і блимаючи очицями; у одній руці він стискав шмат пергамену.

— Перепрошую, пане воєводо… ви, напевне, втомилися, та я подумав, що вам варто побачити негайно.

— Правильно подумали.

Джон розгорнув листа і прочитав:

«У Недолі на шести кораблях. Море буяє. «Кіс» втрачено з усіма жеглярами, два лисенійці викинуто на Скане, «Пазур» мусив одійти у глибші води. Тут дуже погано. Дичаки їдять своїх померлих. Мертв’яки у лісі. Браавоські капітани беруть лише жінок і дітей. Відьми кличуть нас людоловами. Спробу захопити «Буревісника» відбито, загинуло шість жеглярів, багато дичаків. Лишилося вісім круків. Мертв’яки у воді. Надсилайте поміч суходолом, морем не здолати. Писано на «Пазурі» маестром Хармуном.»