Розділ «Джон»

Джон знав, що серед вільного народу родовід геть нічого не важив — цього навчила його Ігритта. Герікові доньки мали таке ж, як у неї, вогняно-руде волосся, хоча в Ігритти на голові плуталася безладна купа кучерів, а в них волосся спадало на плечі довгим прямим потоком. «Але всі вони поціловані вогнем.»

— Три принцеси, одна чарівніша за іншу, — мовив Джон до їхнього батька. — Я подбаю, щоб їх познайомили з королевою.

Воєвода чекав, що Селиса Баратеон прихилиться до цих трьох охочіше, ніж до Вали — вони були молодші, покірніші та згідливіші. «І на вроду вельми показні, хай батько в них і блазень.»

Говд Мандрівник приніс присягу на мечі — старому шматі заліза, такому подовбаному та визубреному, що Джон гірших і не бачив. Девин Дери-Тюлень подарував йому шапку зі шкури тюленя, Харле Ловчик — намисто з ведмежих пазурів. Відьма-войовниця Морна зняла з себе личину оберіг-дерева рівно настільки, щоб поцілувати йому руку в рукавиці й заприсягтися віддатися душею й тілом — а в який спосіб, як боєць чи жінка, на те вже його воля.

Потік людей, обітниць і дарунків не спинявся. Наближаючись до брами, кожен воїн скидав з себе коштовності й кидав на один з візків, які шафарі поставили коло входу. Бурштинові підвіски, золоті гривні, прикрашені самоцвітами кинджали, срібні пряжки з каменями, обручі на зап’ястки, персні, полив’яні кухлі та золоті келихи, бойові та застільні роги, гребінець зеленого нефриту, намисто з прісноводних перлів… усе скидалося на купу і записувалося Бовеном Маршем. Один чолов’яга віддав сорочку зі срібних лусочок, що робилася на якогось вельможного князя. Ще один кинув до візка уламок меча з трьома сафірами в руків’ї.

Були там і вельми чудернацькі речі: іграшковий мамут, зроблений з хутра справжнього мамута, кістяний прутень, шолом з голови однорога, ще й з рогом. Скільки за такі дива мали дати харчів у Вільних Містах — Джон Сніговій не мав жодної гадки.

Услід за вершниками пішли люди зі Скрижанілого Берега. Джон дивився, як повз нього котяться великі бойові кістяні вози, брязкаючи незгірш Торохкала. Половина з них котилася, як раніше; інші вже замінили колеса на полози і тепер ковзали хутенько та гладенько там, де колеса запиналися і тонули у заметах.

Собаки, що тягли вози, були страшні звірюки завбільшки з лютововків. Жінки мали на собі тюленячі шкури, деякі тримали при грудях немовлят. Старші діти тупали позаду матерів власними ногами та зиркали знизу на Джона очима темними і твердими, наче камені, що вони тримали в руках. Дехто з чоловіків мав на шапках оленячі роги, дехто — моржові ікла. Джон швидко зрозумів, що одні не надто приязні до інших. Позаду скрижанілих сунув невеличкий гурт їхніх кощавих оленів; великі собаки гарчали і клацали зубами на тих, хто відставав.

— Оцих стережися, Джоне Сніговію, — попередив його Тормунд. — То дикуни дикунами. Чоловіки злі й підступні, а жінки ще гірші.

Він узяв з сідла міх і простягнув Джонові.

— Ось, хильни. Мо’, не так їх лякатимешся. Та й уночі тепліше спати буде. Ні, забирай собі. Прикладися як слід.

Міх був повен меду такого міцного, що Джонові засльозилися очі, а грудьми поповзли вогняні мацаки. Він добряче хильнув і мовив до свого супутника:

— Ти добра людина, Тормунде Велетнебій. Як на дичака.

— Незгірш кого іншого, так. Але бувають і кращі.

Дичаки все сунули й сунули; сонце поволі повзло яскраво-блакитним небом. Ще й полудень не настав, як рух спинився, бо під Стіною застрягла запряжена волом гарба. Джон Сніговій пішов подивитися на власні очі й побачив, що воза добряче заклинило у вузькому проході. Люди позаду погрожували порубати гарбу на шматки, а вола забити на м’ясо; візник і його родичі божилися, що всіх порубають самі, хай лишень спробують зачепити їхнє майно. З допомогою Тормунда та його сина Торега Джонові вдалося втримати дичаків од пролиття крові, та знадобилася майже година, щоб звільнити шлях.

— Тобі потрібна більша брама, — поскаржився Тормунд, кисло зиркнувши на небо, куди вітром принесло кілька хмаринок. — Хай йому грець, як повільно. Наче висмоктувати Молочну через очеретину. Гир! От якби мати ріг Джорамуна. Я б дмухнув гарненько, а тоді б лишилося перелізти через купу крижаних друзок.

— Ріг Джорамуна спалила Мелісандра.

— Справді? — Тормунд ляснув себе по стегні й весело тюгукнув. — О так, того гарненького рога вона таки спалила. Гріх та сором, кажу я, і хай їй грець. Рогові було років, мабуть, з тисячу. А знайшли ми його у могилі велетня, і ніхто з нас, кажу тобі, ще не бачив більшого. Напевне, тому Манс і забрав собі в голову сказати, що має ріг Джорамуна. Хотів, щоб ви, ґави, думали, ніби він має силу здмухнути вашу Стіну просто вам під ноги. Але справжнього рогу ми не знайшли, хай скільки землі перекопали. Бо якби знайшли, то кожен колінкар у Семицарстві усе літо мав би вдосталь льоду — кидати собі у вино.

Джон посовався у сідлі, хмурніючи. «І засурмив Джорамун у Ріг Зими, і розбудив велетнів із сирої землі.» Отой велетенський ріг з обручами старого золота, різьблений стародавніми рунами… отже, Манс Розбишака брехав йому тоді чи Тормунд бреше зараз? «І якщо Мансів ріг — облуда, то де ж справжній?»

Після полудня сонце зникло, день став сірий і вітристий.