Розділ «Джон»

А Джонові Тормунд додав:

— Його час від часу незле духопелити, аби послух знав. Лишень стережися зубів — малий кусається.

Дичак знову сягнув по ріг, підняв його і дмухнув ще раз. Цього разу пішли воїни — і вже не одна сотня. «Сотень п’ять, — підбив Джон, поки вони виступали з-під дерев, — якщо не тисяча.» Лише один з десяти сидів верхи, зате всі мали зброю. На спинах вони несли круглі, плетені з верболозу щити, вкриті сирими шкурами та вивареною шкірою, розмальовані зміями та павуками, відрубаними головами, скривавленими келепами, розтрощеними черепами, страшними гемонами. Кількоро вбралися у вкрадені сталеві обладунки — чи радше окремі шматки, зняті з трупів убитих розвідників і добряче подовбані. Дехто нап’яв на тулуб кістки, мов Торохкало. Всі мали на собі хутра та шкіру.

Були серед них і списниці, що розвівали довгим волоссям. Джон дивився на них і мимохіть бачив Ігритту, спалахи вогню в її волоссі, очі на її обличчі, коли вона роздягала його в печері, знову чув її голос… «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію» — казала вона йому разів, мабуть, сто.

«Тоді вона не помилилася. Але це й досі так.»

— Міг би пустити жінок першими, — мовив Джон до Тормунда. — Матерів і дівчат.

Дичак кинув на нього хитрий погляд.

— Авжеж міг би. А ви, ґави, могли б зачинити за ними браму. Та як на тому її кінці буде трохи міцних хлопців, то брама лишиться відчиненою, адже так? — Він вишкірив зуби. — Я купив твою гойдану кобилу, Джоне Сніговію. Та хіба не маю права полічити їй зуби? Ти не думай, що я і мої люди тобі не віримо. Віримо, ще й як — точно так само, як ти нам.

Тормунд насмішкувато пирхнув.

— Ти хотів воїнів, еге ж? Ну ось тобі. Кожен вартий шести твоїх чорних ґав.

Джон мимоволі посміхнувся.

— Якщо вони звертатимуть зброю лише на нашого спільного ворога, нічого кращого я не бажаю.

— Я ж тобі слово дав, хіба ні? Слово Тормунда Велетнебоя. Твердіше від заліза.

Він одвернув голову і плюнув на землю.

Серед потоку воїнів стрічалися батьки багатьох з Джонових заручників. Дехто витріщав холодні суворі очі, проходячи повз, і пестив руків’я зброї. Але інші посміхалися, наче до давно не баченого родича; щоправда, деякі посмішки непокоїли Джона гірше, ніж погляди спідлоба. Ніхто не став на коліна, але дехто вигукнув присяги.

— У чому клявся Тормунд, у тому клянуся і я! — оголосив чорнявий Брог, який вочевидь не любив марнувати слів.

Сорен Щитолам схилив голову на вершок і прогарчав:

— Маєш за себе Соренову сокиру, коли забажаєш, Джоне Сніговію!

Рудобородий Герік Королевич привів трьох доньок.

— З них будуть добрі дружини, що подарують чоловікам дужих синів королівської крові! — вихвалявся він. — Адже вони, услід за батьком, з роду Раймуна Рудоборода, Короля-за-Стіною!