Розділ «Джон»

— Снігове небо, — похмуро пробурчав Тормунд.

Інші побачили у низьких пласких білих хмарах той самий призвісток, і він змусив їх поквапитися. Людям почав уриватися терпець. Одного чолов’ягу пхнули ножем, коли він намагався просунутися поперед інших, які простояли в черзі кілька годин. Торег викрутив ножа з руки нападника, витяг з юрби обох неборак і прогнав до дичацького табору починати все спочатку.

— Тормунде, — мовив Джон, спостерігаючи, як чотири старі бабці тягнуть крізь браму возика, повного дітей, — розкажи мені про нашого ворога. Я хочу знати все, що можливо, про Інших.

Дичак потер вуста долонею і пробурчав:

— Ні, не тут. Не з цього боку Стіни. — Старий сторожко і незатишно озирнувся у бік дерев, що стояли в білих шатах. — Вони, чи знаєш, ніколи далеко не відходять. Удень не наближаються, коли сонечко світить, та не думай, що ідуть геть. Ні, тіні ніколи не йдуть геть. Ти їх, мо’, і не бачиш, а вони однак чіпляються тобі до п’ят.

— Вони тебе чіпали дорогою на південь?

— Великим числом не нападали, якщо ти про це. Але крутилися поруч невідступно, і щипали по краях. Ми втратили стільки роз’їздів, що й згадувати страшно; зрештою відстати від валки чи заблукати убік почало означати вірну смерть. Кожного вечора ми оточували табори вогнем. Вогонь їм таки не до смаку, тут помилки бути не може. Та коли налетіли сніги… у таку мряку, ще й дощ цей крижаний… дідька ти знайдеш сухі дрова чи підпалиш розпал. А холоднеча… бувало, окремими ночима вогні аж щулилися і меншали з холоду. Після таких ночей на ранок завжди когось знаходили мертвим. Це якщо мертві не знаходили тебе самі. Бо тієї ночі, коли Торвинд… коли мій хлопчик, він…

Тормунд відвернув обличчя.

— Я знаю, — мовив Джон Сніговій.

Тормунд знову обернувся до нього.

— Та нічого ти не знаєш! Ну вбив ти мертв’яка, чув я. Манс їх убив, мабуть, з сотню. Упирів здолати можна, то не штука, та коли приходять їхні господарі, коли лягають білі тумани… як накажеш битися з білим туманом, ґаво? З тінями, які мають зуби… з повітрям таким холодним, що дихати боляче, груди мов ножем ріжуть… Та не знаєш ти нічого, не можеш знати. Чи вміє твій меч різати холод?!

«Подивимося» — подумав Джон, пригадавши сказане йому Семом і ним же вичитане з давніх книжок. Пазур було скуто у зброярнях старої Валірії, гартовано у драконовому вогні, обсаджено чарами. «Драконосталь» — так казав Сем. «Міцніша за звичайну, легша, твердіша, гостріша…» Та слова у старій книзі — то одне, а справжнє випробування чекає в битві.

— Ти не помиляєшся, — мовив Джон. — Я справді не знаю. А як боги матимуть ласку, то й не дізнаюся.

— Де ти бачив, щоб боги мали ласку, Джоне Сніговію? — Тормунд кивнув на небо. — Хмари он набігли. Вже холоднішає і темнішає. І Стіна твоя вже не плаче. Дивися!

Він обернувся і гукнув синові Торегу:

— Вертайтеся до табору і женіть усіх сюди! Хворих, слабких, дурних, лінивих, боягузів… хай стають на ноги, трясця їх матері! Треба буде — то намети їм підпали, щоб ворушилися. Браму слід зачинити до заходу сонця. Кожен, хто не пройде крізь Стіну до того часу, хай молиться, щоб Інші дістали його раніше, ніж я. Чув мене?

— Та чув.

Торег загилив п’ятами коневі по боках і чвалом ринув назад уздовж вервечки дичаків.

А ті все вливалися та вливалися під Стіну. День потроху темнішав, як і казав Тормунд. Хмари вкрили небо від одного виднокраю до іншого; тепло кудись поділося. Коло брами почалася штовханина; люди, кози та воли намагалися відіпхнути одне одного з дороги. «Це не проста нетерплячка, — зрозумів Джон. — Вони налякані. Воїни, списниці, наскочники… вони бояться цих лісів і тіней, що сунуть між дерев. Вони хочуть опинитися потойбіч Стіни, перш ніж настане ніч.»

У повітрі затанцювала сніжинка. Потім друга. «Потанцюй зі мною, Джоне Сніговію, — подумав він. — Нікуди не дінешся — скоро затанцюєш.»