Розділ «Привид Зимосічі»

— Всі вбиті були міцними чоловіками, — зауважив Рогер Ризвель, — і жодного не зарізали ножем. Перевертень не може бути нашим убивцею.

Бліді очі Руза Болтона увіп’ялися в Теона, мов білувальний ніж Гицля.

— Я схильний погодитися. Навіть попри брак сили, йому бракує ще й духу зрадити мого сина.

Рогер Ризвель забурчав невдоволено.

— Але якщо не він, то хто? Вочевидь, Станіс має свого чоловічка у стінах замку.

«Смердюк не чоловік. Тільки не Смердюк. Не я.» Він спитав себе, чи казала пані Турстан їм про крипту і зниклі мечі.

— Треба накинути оком на Мандерлі, — пробурмотів пан Аеніс Фрей. — Князь Виман не плекає до нас любові.

Та Ризвель не був переконаний.

— Зате любить крученики та січеники, смаженину та душенину. Щоб нишпорити замком у темряві, треба ж хоч інколи вставати з-за столу — а він встає лише затим, щоб на годину засісти у нужнику.

— Я не кажу, що князь Мандерлі сам усе зробив. Але ж він привів з собою три сотні вояків. Сотня з них — лицарі. Будь-хто міг…

— Не в лицарскому звичаї скрадатися у пітьмі ночі, — заперечила пані Турстан. — Та й князь Виман тут не єдиний, Фрею, хто втратив рідню на Червоному Весіллі. Гадаєте, Хвойдоріз шанує вас більше? Якби у вас в полоні не сидів Великоджон, він би витяг вам тельбухи та змусив зжерти, як бідна пані Роголіс з’їла свої пальці. Кремінці, Кервини, Толгарти, Лупаки… усі вони мали рідних та слуг при Молодому Вовкові.

— Дім Ризвель теж, — додав Рогер Ризвель.

— І навіть Турстани з Курганища. — Пані Турстан розтягла вуста у тонку хижу посмішку. — Північ пам’ятає, Фрею.

Вуста Аеніса Фрея затрусилися з обурення.

— Старк нас збезчестив! Ось що має найперше пам’ятати ваша північ!

Руз Болтон потер потріскані вуста.

— Облишмо ці сварки, пані та панове, зараз нам не до них. — І ляснув пальцями до Теона. — Ти вільний піти. Але пильнуй, де блукаєш. Бо й тебе, диви, знайдуть вранці з червоною посмішкою.

— Слухаю, м’сьпане.

Теон нап’яв рукавиці на скалічені долоні й вийшов геть, шкутильгаючи на скалічених ногах.

Година вовка застигла його ще на ногах і без сну, загорнутого у важку вовну та засмальцьоване хутро. Він знову долав коло попід внутрішніми мурами, сподіваючись виснажитися так, щоб заснути. Сніг до колін обліпив ноги; голову та плечі вкрило білим покровом. На цій ділянці муру вітер бив просто у обличчя; розталий сніг стікав щоками, наче крижані сльози.