Розділ «Привид Зимосічі»

— Ходи геть, Смердюче, — буркнув Гицель. — Од тебе так тхне, що мене зараз знудить.

Інші зареготали, а Теон хутко забрався, поки вони не роздумалися. Надвір за ним його кати не підуть — принаймні, поки всередині є харч та питво, охочі жінки та гарячий вогонь. Виходячи з палати, він почув, як Абель співає «Квітнуть діви навесні».

Знадвору сніг сипав так рясно, що Теон і на три стопи попереду нічого не бачив. Раптом він опинився на самоті у білій пустелі; обабіч нього до грудей здіймалися стіни свіжого снігу. Піднявши голову, він відчув, як сніжинки цілують йому щоки холодними м’якими вустами. Позаду з трапезної лунала музика — якась тиха і сумна пісня. На хвилину його навіть охопило відчуття, схоже на мир та спокій.

Трохи далі він натрапив на чоловіка, що крокував назустріч; поли кобеняка з каптуром плескали на вітрі позаду. Зійшовшись лицем до лиця, вони на мить зустрілися очима, і чолов’яга поклав руку на руків’я кинджала.

— Теон Перевертень. Теон Убивця Родичів.

— Я не такий. Я ніколи… Я ж був залізняк!

— Ти був брехун та зрадник, і лишився ним. Чого це ти досі дихаєш і топчеш землю?

— Боги ще не скінчили свої справи зі мною, — відповів Теон, питаючи себе, чи не це і є вбивця, нічний блукач, котрий запхав Жовтому Пуцю його пуцьку до рота, а вояка Рогера Ризвеля зіпхнув з муру. Та на диво, страху він не відчував. Теон стягнув з лівиці рукавицю і додав: — Князь Рамзай теж не скінчив.

Чолов’яга подивився і зареготав.

— Ну то лишаю тебе на нього!

Теон блукав у снігу, доки руки та ноги не обліпив важкий тягар, а долоні й ступні геть не скрижаніли; тоді знову видерся на бойовий хід внутрішнього муру. Тут, за сто стоп од землі, дмухав вітерець, здіймав хмари білого пилу. Всі зубці були заповнені; Теонові довелося проламати снігову стінку, щоб визирнути між ними… і побачити, що крім рову, його очі не в сназі нічого роздивитися — навіть од зовнішнього муру лишилася тільки похмура тінь і кілька тьмяних вогників, що плавали над нею.

Світ зник, розтанув. Король-Берег, Водоплин, Пайк, Залізні острови, усе Семицарство — всі місця, які він знав, про які читав чи мріяв, пропали, розчинилися, лишивши по собі саму тільки Зимосіч, у якій йому судилося застрягти повік разом з привидами. Старими привидами з крипти і молодшими, створеними вже ним власноруч: Мікеном і Фарленом, Гиніром Бульбою, Аггаром, Гельмаром Похмурим, мірошничихою з Жолудянки, її двома юними синами і рештою. «Моїх рук справа. Мої привиди.» Усі вони були тут, і усі вони гнівалися. Він згадав крипту і зниклі з неї мечі.

Теон повернувся до власних покоїв і саме скидав вогкий одяг, коли його знайшов Сталевий Шкарбан Вальтон.

— Ану ходи зі мною, перевертню. Його вельможність бажає до тебе говорити.

Сухого і чистого одягу він не мав, тому нап’яв те саме вологе ганчір’я і пішов, куди сказали. Шкарбан привів його назад до великого кам’янця, у світлицю, що колись належала Едардові Старку. Князь Болтон був там не сам — поруч з ним сиділа пані Турстан, бліда та сувора; на киреї Рогера Ризвеля вкидалася в око пряжка у вигляді сталевої кінської голови; коло вогню стояв Аеніс Фрей, червоніючи щоками з морозу.

— Мені казали, ти блукаєш замком, — почав князь Болтон. — Вояки кажуть: тебе бачили у стайнях, у кухні, у куренях варти, на мурах. Тебе помічали коло руїн покинутих веж та палат, коло старого септу пані Кетлін. Ти входив до божегаю і виходив з нього. Хочеш заперечити?

— Ні, м’сьпане. — Теон ковтнув і промимрив половину слова, бо знав, що цим потішить князя Болтона. — Я не можу спати, то й блукаю.

Голову він звісив аж на груди, погляд втупив у старий сухий очерет, розкиданий підлогою. Так було розумніше — не дивитися його вельможності в очі.

— Я жив тут хлопчаком ще до війни. Був вихованцем Едарда Старка.

— Ти був заручником, — мовив Болтон.