Розділ «Привид Зимосічі»

— Тут теж холодно, як у дідька, — додав другий. — Але ти, перевертню, ходи, якщо твоя ласка.

І майнув йому рукою крізь браму.

Сходинки були затоптані снігом, слизькі, зрадливі у пітьмі. Коли він нарешті дістався бойового ходу, то вже швидко розшукав місце, де викинули компанійця. Там він розгріб стіну свіжого снігу, що заповнив проміжок між зубцями, і витикнувся уперед з муру. «Можна стрибнути, — подумав він. — Він вижив, чому я не зумію?» Можна стрибнути, а тоді… А тоді що? Зламати ногу і здохнути під снігом? Повільно відповзати, крижаніючи на смерть?

Ні, то був божевільний задум. Рамзай вистежить його своїми дівчатками. Руда Джейна, Джеза, Гелісента розірвуть його на шматки, якщо буде божа ласка. А якщо ні, Рамзай візьме його живим.

— Мушу пам’ятати своє ім’я, — прошепотів він.

Наступного ранку сивочолого зброєносця, що служив панові Аенісу Фрею, знайшли голим та мертвим од холоду на старому замковому цвинтарі. Обличчя його вкрила паморозь; здавалося, чолов’яга нап’яв якусь білу личину. Пан Аеніс вирішив, що той забагато випив і загубився у хурделиці. Та ніхто не пояснив, з якого дива він зняв з себе одяг, виходячи надвір. «П’яниця, то і п’яниця, — подумав Теон. — У вині тоне багато підозр.»

А тоді, ще й день не добіг кінця, у стайні знайшовся служивий арбалетник Кремінців з розтрощеним черепом. Князь Рамзай оголосив, що його забив кінь. «Кінь, що вмів тримати замашного кийка» — подумав Теон.

Низка подій видавалася йому болісно знайомою — наче гидка блазенська вистава, яку він бачив раніше, лишень з іншими блазнями. Руз Болтон нині грав у тій личині, яка минулого разу дісталася Теонові, а мерці обійняли місця Аггара, Гиніра Бульби і Гельмара Похмурого. Смердюк теж там був, пригадалося йому, але зовсім інший — той, що з кривавими руками та солодкою, наче мед, брехнею на вустах. «Смердюк-Смердючий, пройда хитрючий.»

Несподівані жертви розбурхали сварки серед присяжного панства Руза Болтона просто у великій трапезній. Багатьом князям та лицарям вже уривався терпець.

— Скільки нам ще висиджувати на дупі, чекаючи на того клятого короля? — вимагав відповіді пан Гостін Фрей. — Цей Станіс, мо’, ніколи тут не з’явиться. То треба з’явитися до нього і дати бій там, де він є!

— Вийти з замку? — скреготнув однорукий Гарвуд Дужак. З голосу було зрозуміло, що він радше дасть відрубати собі й другу руку. — Попхатися наосліп у сніг?

— Щоб дати бій князеві Станісу, незле спершу його знайти, — зауважив Руз Ризвель. — Останнім часом ми надіслали чимало пластунів крізь Мисливську Браму, та жоден не повернувся.

Князь Виман Мандерлі ляпнув по своєму чималому череві.

— Біла Гавань не боїться виїхати з вами, пане Гостіне. Очольте нас, і мої лицарі радо вирушать слідом.

Пан Гостін обернувся до гладуна.

— Слідом? І устромлять мені списа в спину? Авжеж. Де мої родичі, Мандерлі? Ану кажіть правду. Де ваші гості, що повернули вам сина?

— Це ви кажіть правду: не сина, а його кістки. — Мандерлі наштрикнув на кинджал шматок шинки. — Пригадую їх, чого ж ні. Раегар, сутулий плечима, зате спритний на язик. Хоробрий пан Яред, такий швидкий та завзятий вихоплювати меча у чужому домі. Симонд-підглядач… усе монетами дзеленькав, шукав собі шептунів. Вони привезли додому Венделові кістки. А Виліса, цілого та здорового, повернув мені Тайвин Ланістер. Що обіцяв, те і зробив. Людиною слова був князь Тайвин, хай береже Седмиця його душу.

Князь Виман кинув м’ясо до рота, заплямкав, прожовуючи, витер вуста і додав:

— У дорозі на людину чигає безліч небезпек, добрий паночку. Я подарував вашим братам гостьові подарунки на прощання, коли ми виступали з Білої Гавані. Ми заприсяглися знову побачитися на весіллі. Наше відбуття засвідчило на власні очі безліч люду.

— Аж безліч, отакої? — глузливо скривився Аеніс Фрей. — Це ж хто? Ви самі та ваші посіпаки?