Розділ «Перевертень»

— Наприкінці. Сюди, мосьпані, коли ласка.

Кроки лунали у підземеллі; Теон та пані поволі просувалися між шерег стовпів, а за ними, здавалося, стежили кам’яні очі мертвих володарів та очі їхніх лютововків. Обличчя пробуджували туманні спогади. Раптово і непрохано пригадалося кілька імен, наче прошептаних у вухо примарним голосом маестра Лювина. Король Едрік Снігоборід, що правив на півночі ціле століття. Брандон Корабельник, що поплив аж за західне сонце. Теон Старк, Голодний Вовк. «Мій тезко.» Князь Берон Старк, що уклав союз із Кастерлі-на-Скелі заради спільної війни проти Дагона Грейджоя, князя на Пайку, за тих часів, коли на Вестеросі правив, хай і не королював, чаклун-байстрюк на прізвисько Кровокрук.

— Отому королю бракує меча, — зауважила пані Турстан.

А й справді… Теон не згадав, що то був за король, але меч, якого той мав тримати, зник; його місце вказували сліди іржі. Побачене занепокоїло Теона — він здавна чув, що залізо мечів тримає духи мертвих замкненими у могилах. І якщо меч зник…

«Зимосіччю гуляють привиди. Один із них — я.»

Вони йшли далі. Обличчя Барбреї Турстан кам’яніло з кожним кроком. «Їй тут подобається не більше, ніж мені.» Мимохіть Теон спитав, навіть не думаючи, навіщо:

— Мосьпані… чому ви ненавидите Старків?

Вона уважно роздивилася його.

— З тієї ж причини, чому ти їх любиш.

Теон спіткнувся від несподіванки.

— Люблю?! Та я ніколи… Я ж захопив їхній замок, мосьпані. Я наказав… наказав стратити Брана та Рікона, виставити їхні голови на шпичках, я…

— …Поїхав на південь з Роббом Старком, бився пліч-о-пліч з ним у Шепітній Пущі та при Водоплині, повернувся на Залізні острови послом до власного батька. Курганище теж вислало вояків до війська Молодого Вовка. Я дала так мало людей, як тільки насмілилася, але знала, що мушу дати хоч когось, аби не спізнати гнів Зимосічі. У тому війську були мої очі й вуха, тому я добре знаю, що там коїлося. Я знаю, хто ти і що ти. А тепер відповідай. Чому ти любиш Старків?

— Я… — Теон сперся рукою в рукавиці на кам’яний стовп. — Я хотів бути одним з них…

— І не міг. То ми маємо більше спільного, ніж пан принц гадає. Ходімо вже.

Трохи далі близько одна до одної купчилися три могили. Саме там Теон та пані зупинилися.

— Князь Рікард, — зауважила пані Турстан, роздивляючись подобу посередині. Над їхніми головами висіло довге, бородате, врочисто-поважне обличчя з такими ж кам’яними очима, як у решти, але сумними. — Йому теж бракує меча.

«А й справді.»

— Хтось тут унизу краде мечі. Брандонового теж немає.

— О, він би розлютився. — Пані зняла рукавичку і торкнулася Брандонового коліна. Бліда плоть проти темного каменю. — Брандон кохався у своєму мечі. З насолодою гострив і лощив. «Має бути такий гострий, щоб зрізати волосину з жіночої піхви» — отак він казав. І пускати в хід його любив. «Прегарна річ — скривавлений меч» — сказав він якось мені.

— То ви його знали, — відповів Теон.