Розділ «Перевертень»

— Молода плаче, — сказала пані Турстан, поки вони долали шлях униз, сходинка за сходинкою, поволі, щоб не впасти. — Наша маленька пані Ар’я.

«Обережно. Якомога обережніше.» Він поклав руку на стіну. Тріпотливе полум’я смолоскипа обманювало очі — здавалося, що сходинки рухаються під ногами.

— Ваше… ваше слово, мосьпані.

— Руз невдоволений. Скажи це своєму байстрюкові.

«Він не мій байстрюк» — хотів був Теон відповісти, але інший голос усередині заперечив: «Твій, твій. Смердюк належить Рамзаєві, а Рамзай належить Смердюкові. І диви, імені свого не забувай.»

— Безглуздо вдягати її у біле та сіре, якщо змушуєш лити сльози. Фреям воно, може, і байдуже, але північанам… Жахокрому вони бояться, проте Старків люблять.

— Усі, крім вас, — зауважив Теон.

— Крім мене, — погодилася господиня Курганища. — Але решта любить. Старий Хвойдоріз сидить тут тільки тому, що Великоджона тримають у полоні Фреї. А чи повіриш ти, що люди Роголісів забули попередній шлюб Байстрюка, коли він лишив свою пані дружину помирати з голоду, гризучи власні пальці? Як гадаєш, що вони собі думають, коли чують плач молодої дружини? Маленької донечки відважного Неда?

«Ні, — подумав він. — Вона не крові князя Едарда. Її звуть Джейна, і вона донька управителя.» Він не сумнівався, що пані Турстан щось підозрює, але…

— Схлипи пані Ар’ї для нас небезпечніші за всі мечі та списи Станісового війська. Якщо Байстрюк хоче лишитися князем на Зимосічі, йому краще навчити свою дружину сміятися та посміхатися.

— Прошу мосьпані сюди, — перервав її Теон. — Ми прийшли.

— Але сходи ведуть далі вниз, — зауважила пані Турстан.

— Там є нижчі поверхи. Старіші. Найнижчий частково завалився. Так я чув. Сам ніколи не ходив.

Він штовхнув двері й повів гостю довгим склепінчастим проходом, де могутні гранітові стовпи двійко за двійком збігали в чорну темряву.

Осавул пані Турстан підняв ліхтаря. Заметлялися тіні. «Маленький вогник у великій пітьмі.» Теон ніколи не почувався затишно у крипті. Тут кам’яні королі витріщалися на нього кам’яними очима, кам’яні пальці стискали руків’я старих іржавих мечів. Жоден з володарів минулого не плекав любові до залізного роду. Теона охопило знайоме тремтіння.

— Скільки ж їх тут, — мовила пані Турстан. — Ти знаєш їхні імена?

— Колись знав… колись давно. — Теон показав рукою. — Оці, на тім боці, були Королями-на-Півночі. Останній з них — Торген.

— Король-на-Колінах.

— Так, мосьпані. Після нього — самі князі.

— Лише до Молодого Вовка. Де могила Неда Старка?