Розділ «Перевертень»

— Теоне… — прошепотіла вона, спливаючи слізьми.

— Смердюк! — Він ухопив її за плече і міцно струснув. — Тут я — Смердюк. Ви мусите пам’ятати… Ар’є.

Але ж насправді дівчина вродилася не від Старків, а від простого управителя. «Джейна, її звати Джейна. Дарма вона шукає в мене порятунку.» Теон Грейджой, може, колись би їй і допоміг. Але той Теон був залізного роду, хоробріший за Смердюка. «Смердюк-смердяк, жалюгідний слабак.»

Наразі Рамзай мав нову іграшку для розваги — іграшку з цицьками та піхвою… але скоро сльози Джейни втратять свою свіжість, і Рамзай знову захоче свого Смердюка. «Він білуватиме мене вершок за вершком. Коли скінчаться пальці, візьметься до рук. А на ногах — до ступнів. Але відріже їх лише як я попрохаю — коли біль стане таким, що я благатиму подарувати мені полегшення.» Смердюкові гарячої купелі не буде — він качатиметься у лайні, не маючи змоги і вмитися. Одяг його обернеться на ганчір’я, гидке та смердюче, а носити його доведеться, доки воно не зогниє просто на спині. Найкраща доля, на яку він міг сподіватися — повернутися до псярні спати разом з Рамзаєвими дівчатками. «Кайра, — пригадав він. — Нову сучку він назвав Кайрою.»

Теон поніс миску донизу палатою і знайшов собі місце на порожній лаві за кілька сажнів од найближчого смолоскипа. Вдень і вночі лави нижче солі наполовину заповнювали вояки — пили, балакали, кидали кості чи спали в одязі у тихих кутках. Десятники та осавули копняками піднімали їх, коли наставав час накидатися кожухами і йти вартувати мури. Та жоден з них не вітав товариства Теона Перевертня, і йому не смакувало їхнє.

Ранкова бевка була сіра, водянкувата; Теон відштовхнув миску після третьої ложки, лишивши страву вистигати. За сусіднім столом сперечалися, чи довго триватиме снігопад.

— Цілий день і цілу ніч, коли не довше, — наполягав дебелий чорнобородий лучник з нашитим на грудях значком Кервинової сокири.

Кілька старіших вояків згадували колишні снігопади і казали, що нині — то лише легка курява порівняно з тим, що вони бачили у зими їхньої юності. Річковики сиділи вщент перелякані. «Вони не терплять снігу та холоду, ці південські зухи.» Всі, хто входив до палати, купчилися коло вогню або терли долоні над жарівницями, повісивши кожухи на кілочки при дверях.

Повітря було густе, задимлене; каша взялася кіркою. Раптом жіночий голос позаду проказав:

— Теон Грейджой.

«Мене звати Смердюк» — трохи не бовкнув він, але спитав:

— Чого тобі?

Вона сіла поруч, осідлавши лаву, і відкинула з очей непокірну шапку рудаво-брунатного волосся.

— Чого їсте на самоті, ласкавий паночку? Підводьтеся, потанцюймо.

Він перевів очі на кашу.

— Я не танцюю. — Принц зимосіцький був охочий та вправний танцюрист, але Смердюк з його відрізаними пальцями… сміх, та й годі, коли не гірше. — Дай мені спокій. Я не маю грошей.

Жінка лукаво вишкірилася.

— Ви маєте мене за хвойду?

То була одна з праль співця, висока і кощава — надто худа та шкіряста, щоб вважатися гарненькою. Але свого часу Теон неодмінно перекинув би її на спину — відчути, як це, коли ребра тобі стискають такі довгі ноги.

— Навіщо мені тут гроші? Що я за них куплю? Снігу? — Вона засміялася. — А ви заплатіть мені посмішкою. Ніколи не бачила вашої посмішки. Від самого весілля вашої сестри.